Якщо я забуду тебе

Першою жертвою став понеділок. Ніхто не звернув уваги. Люди просто перестали пам'ятати, який сьогодні день тижня. Потім - пішло далі. Хтось забув пароль від телефону, який вводив багато років поспіль. Хтось не зміг згадати ім'я сусіда. Хтось стояв посеред супермаркету з порожнім візком, не розуміючи, де він і навіщо сюди прийшов.

Лікарі говорили про стрес. Психологи - про інформаційне перевантаження, про сезонний синдром втоми, про необхідність відпочивати й відволікатися…

Минув місяць. Впав перший літак. Обидва пілоти раптом забули, що означають показники на приладах, і навіщо вони взагалі тут. Ще через тиждень машиніст швидкісного потяга забув, як працює система гальмування. Потім хірург посеред операції забув, що саме він робить. Професор фізики не зміг згадати таблицю множення. Батьки першокласників забули про своїх дітей. І світ почав сипатися. Кінець світу виявився не вибухом. Не війною, яка все ще терзала багатостраждальну Україну. Не епідемією крові чи болю. Пам'ять просто тихо витікала з людства, мов вода з тріснутої посудини.

***

Артем сидів на даху багатоповерхівки й дивився на місто. Темне. Тихе. Напівмертве. Світло горіло лише в деяких вікнах. Електрика стала рідкістю - підстанції вимикалися, інженери забували схеми, оператори не пам’ятали інструкцій, техніки забували, навіщо прийшли на зміну.

Поруч сиділа Марина. Вона поклала голову йому на плече.

- Про що думаєш?

- Про тебе.

Вона усміхнулася.

- Це мило.

- Ні.

Він похитав головою.

- Це страшно.

Посмішка повільно згасла. Марина зрозуміла. Вони обоє це розуміли. Розуміли те, що давно вже зрозуміли усі. Ніхто вже не питав "чи захворію я?" Єдиним питанням було "коли"...

***

Першими зникали дрібниці. Номер маршруту тролейбусу. Номер квартири. Назва фільму. Потім починалося гірше. Обличчя друзів. Адреса дому. Імена батьків. Спогади дитинства. Минуле перетворювалося на чорну діру. А за ним починала руйнуватися і сама особистість. Бо хто ти є без своїх спогадів?

***

- Якщо я забуду тебе...

Марина вимовила це тихо. Вони лежали у ліжку. За вікном вила сирена. На обрії піднімався стовп чорного диму. Черговий потяг зійшов з рейок. Черговий енергоблок зупинився. Чергове місто залишилося без світла. Але це вже нікого не дивувало. Світ вже загинув - це була лише невеличка відстрочка перед остаточним кінцем.

- Не кажи так.

- Якщо забуду...

Вона вперто продовжила.

- Обіцяй, що розкажеш мені все знову.

Артем дивився у темряву.

- Розкажу.

- Усе?

- Усе. Що зможу.

- Як ми познайомилися?

- Так.

- Як закохалися?

- Так.

- Як ти боявся запросити мене на побачення?

- Особливо це.

Марина засміялася. Тихо. Красиво. І він раптом зрозумів, що боїться не смерті. Не самотності. Не кінця світу. Він боїться одного дня почути цей сміх і не зрозуміти, чому він здається таким рідним.

***

Через три тижні Марина забула дату свого дня народження. Через чотири - адресу батьків. Через п'ять - де працює. Через шість - власне прізвище.

Артем почав вести щоденник. Товстий. Паперовий - бо боявся, що забуде як користуватись планшетом. У чорній шкіряній обкладинці. Літери, і як писати він теж боявся забути, але іншого вибору не було - довелось ризикнути…

На першій сторінці він старанно вивів великими літерами:

"Якщо ми забудемо все інше - прочитай це."

Щодня він записував їхні спільні спогади. Додавав фотографії. Згадував їхні жарти. Сварки. Перший поцілунок. Першу спільну подорож. Першу ніч разом. Усе. Все їхнє спільне життя. Наче будував ковчег для двох людей посеред потопу.

***

А потім захворів сам. Спочатку забув код від дверей. Потім пароль від пошти. Потім номер телефону Марини. Одного ранку він прокинувся й довго дивився на власні руки. Вони здавалися чужими. Він не міг згадати звідки у нього шрам на пальці. Що це за кільце на правій руці. Не пам'ятав, звідки воно, і що означає. І тоді Артем вперше заплакав.

***

Минув ще місяць. Світ зупинився. Покинуті автомобілі стояли на узбіччях або прямо посеред доріг. Літаки давно не літали. Потяги не їздили. Інтернет ще працював, але уривками. Поодинокі люди тинялись вулицями. Деякі - з записниками на шийному ремінці. Хтось - з клаптиками паперу… 

Одного ранку Артем прокинувся й побачив поруч незнайому дівчину. Вона сиділа в ногах його ліжка. Очі червоні від сліз. В руках - блокнот в чорній обкладинці. Він відсахнувся.

- Хто ви?

Жінка здригнулася. Наче її вдарили. Потім відкрила записник. Поклала перед ним. На першій сторінці було написано:

"Якщо ми забудемо все інше - прочитай це.

Її звати Марина. Ти любиш її більше за життя.

Якщо вона поруч - візьми її за руку. Це важливо”

Він читав довго. Сторінку за сторінкою. Годину. Дві. Три. Сторінки були брудні і пошарпані - неначе їм було вже багато-багато років. Наче їх читали і перегортали вже сотні разів. А ще - фотографія. Вони - молоді, щасливі - у палких обіймах на фоні Карпат…

Чужа історія. Чуже життя. Чуже кохання. Чужі люди. Наприкінці він підняв голову. Марина дивилася на нього з такою надією, що боляче було навіть бачити.

- І? 

прошепотіла вона. 

Артем мовчав. Він не пам'ятав нічого з прочитаного. Абсолютно нічого. Жодного спогаду. Жодного образу. Жодного відчуття. Все зникло. Все померло. Наче помер він сам…

***

А потім сталося щось дивне. Він простягнув руку - сам не знаючи чому. Марина взяла її. І в ту ж мить по шкірі пробігло знайоме тепло. Радість. Спокій. Ледь помітні. Майже невловимі. Наче тінь давно забутого сну. Наче відлуння музики, яку вже не можеш згадати, а тільки відчуваєш. Наче привид почуття.

Артем подивився їй в очі, і  раптом усміхнувся. Не тому, що згадав. Ні. Він не згадав нічого. Але вперше за багато місяців відчув щось справжнє. Щось, що не потребувало пам'яті. Не потребувало доказів. Щось старше за спогади. Глибше за слова. Міцніше за хворобу.