2 000 000

Ніхто не знав коли саме закінчився світ, а тих, хто пережив ті події - давно не лишилося.

Їм говорили - це сталося кілька століть тому, під час Третьої світової війни. Вогонь падав з неба. Отруєне повітря розривало легені. Континенти зникали у хмарах пилу. Загинули не мільйони - мільярди… Це була офіційна версія. І єдина.

Світ, у якому жив Олексій, був спокійним і тихим. Надто тихим. Надто правильним. Небо завжди мало однаковий відтінок - чисте, без жодної випадкової хмаринки. Дощ йшов за графіком. Вітер - за потребою. Температура - оптимальна. Врожаї - ідеальні. Повітря - чисте. Люди - здорові і щасливі.

Так говорив Пастух. 

Його голос лунав скрізь. М’який, рівний, позбавлений емоцій - але дивним чином заспокійливий. Його хотілося слухати. Йому хотілося вірити.

- Ваш добробут забезпечено. Задоволення всіх потреб - гарантоване. Ваше життя має значення. Ми подбаємо про вас.

Олексій довго вірив у це. Як і всі.

Йому було тридцять три, і він жодного разу не хворів, й не чув ні про які хвороби - навіть про застуду. Жодного разу не відчував голоду. Жодного разу не був учасником ані найменшого конфлікту. Люди сварилися - але дуже недовго. Занадто сильні емоції “коригувалися”. Ті, хто не міг втамувати себе, зникали. Їх забирали. 

- Реабілітація, - пояснював Пастух.

Ніхто з них ніколи не повертався.

***

Число було відоме кожному.

2 000 000.

Не більше. Не менше. Ніколи.

Коли народжувалася дитина - хтось інший помирав або зникав.

Природний баланс, - говорили вони. 

Смерть “зайвих” була правильною - тихою, виправданою, необхідною.

- Чисельність має зберігатися стабільною. Це запорука безпеки.

Два мільйони. Ні більше, ні менше. Це знали всі. Але ніхто ніколи не питав - чому саме два?

Не всі отримували дозвіл на шлюб. Дозвіл на дитину отримували одиниці. Потрібно було пройти оцінку: генетичну, психологічну, поведінкову. Іноді результатів треба було просто чекати. Терпляче. Іноді - роками.

Їм з дружиною відмовили двічі. Втретє заявку вони не подали.

Вона - Марта - просто перестала говорити про це. Замкнулася в собі. Стала тихою і неприродно спокійною. А потім - почала завмирати. Дивитися у небо. До чогось прислухатись. Занадто часто.

***

Заборонених тем було небагато.

Історія до війни - розмита.  

Релігійні питання - під повною забороною.  

Космос - ”втрачене минуле”, хибний шлях.

- Зосередьтесь на теперішньому. На сьогоденні. На повсякденних, земних благах. Ми дбаємо про вас. Ви в безпеці. 

Безпека.

Це слово повторювали, як молитву.

Хоча молитви були заборонені…

Життя здавалося раєм. 

Ніхто не мусив працювати. Все необхідне для життя - їжа, напої, одяг, взуття, житло, меблі, що завгодно - надавалося вільно і постійно. Кожен міг займатися чим хотів. Подорожувати (в межах радіусу дії персонального маячка). Займатися спортом. Грати в ігри у віртуальній реальності. Читати книги. Писати їх. Дивитися чи знімати фільми. Слухати музику, або й створювати її. Володіти чим завгодно - треба було лише подати заявку, й наступного дня потрібні речі були вже у тебе біля ганку…

***

Перший сумнів з’явився абсолютно випадково, коли через збій транспортної мережі, Олексій потрапив до старого покинутого сектора. Там не було доглянутого ландшафту. Трава не була підстрижена. Дерева були… якісь неправильні. Надто дикі. Бруківка продовжувалася розмитою і брудною глинистою стежкою.

Там він побачив огорожу. Високу. Металеву. З попередженням: “Зона обмеженого доступу.” Саме по собі це не було дивним - закритих з тієї чи іншої причини місць у місті вистачало. Дивним було інше. З іншого боку огорожі… були люди. І виглядали вони…  інакше. Худі. Гладкі. Брудні. Чисті. Сумні. Веселі. Тихі. Гучні. В строкатому одязі. Занадто різні. Занадто живі. Занадто емоційні.

Один з них - чоловік в окулярах, з уважними очима - підійшов ближче. Посміхнувся.

- Бачу, ти з ферми?

Олексій не зрозумів.

- Я з сектору 14, - відповів він автоматично.

Чоловік засміявся. Глухо. Невесело.

- Подивись на себе. На тобі стандартний білий спортивний костюм. Стандартне спортивне взуття. У тебе на зап'ясті - маячок. Ви всі там однакові - чисті, доглянуті, однаково упаковані…

Він повернувся додому. І вперше не зміг заснути. Дружина мовчки лежала поруч і знову до чогось дослухалась. Голос Пастуха з вуличних гучномовців звучав, як завжди. Але тепер у ньому вчувалось щось інше. Щось… порожнє. Дивне. Нещире…

Наступного дня Олексій почав шукати інформацію. Обережно.

Дані у сховищах були ретельно відредаговані, але самі системи - не ідеальні. Ними явно вже давно ніхто не користувався, та й створені вони були, схоже, в розрахунку, на одиничні випадки використання.