Ти вже запізнився (Дзвінок)

Він запізнювався.

Не «ще встигну», не «ну, максимум зауваження», а конкретно запізнювався.  

Пара вже почалася більше десяти хвилин тому, а завуч, як на зло, саме сьогодні вийшла з кабінету і стояла у коридорі другого поверху - прямо на проході.

Артем завмер на секунду на сходовому майданчику, визирнув - і одразу відсахнувся.

Стоїть. З кимось говорить - її співбесідника видно не було. З паперами в руках. І точно все бачить - повз неї не прослизнеш.

- Та ну її… - прошепотів він і озирнувся.

Прямо перед ним були звичайні, головні сходи. А якщо трохи відійти назад і повернути ліворуч - там були вузькі, службові, бічні сходи, про які всі знали, але майже ніхто не користувався. Вони були завжди відкриті на випадок евакуації чи повітряної тривоги. Там навіть табличка висіла: «Маршрут евакуації», але її вже давно хтось наполовину зірвав. І найголовніше - вихід з них був у правому крилі, за два кроки від потрібної аудиторії.

Артем вагався рівно дві секунди.

- Обійду.

І штовхнув двері.

***

Запах вдарив в ніс одразу.

Сирість. Пил. Щось ще… металеве, наче старі труби або вода, що вже давно не текла, а просто стояла, напитуючись брудом та іржою.

Сходи були вузькі, бетонні, з облущеною фарбою. Лампа під стелею жевріла жовтим, і то спалахувала, то гасла, наче вагаючись - варто їй нарешті перегоріти чи ні.

- Серйозно? - пробурмотів він, піднімаючись. - Тут ще й світло як у фільмах жахів…

Кроки відлунювали дивно - ніби трохи запізнювалися. Лише на частку секунди, але помітно.

Він зупинився. Прислухався.

Тиша. Густа. Моторошна.

Здається, що хтось крадеться слідом, і завмирає, коли ти зупиняєшся.

- Параноя…

Він пішов далі. Першою парою сьогодні було Об’єктно-орієнтоване програмування, та ще й цікава тема, на яку Артем чекав уже давно. І треба ж було отак проспати…

***

Сходи закінчилися дверима.

Звичайні металеві двері, пофарбовані в той самий сірий колір, що й стіни. Без написів. Ще радянські, з потужною пружиною, прикріпленої до одвірка.

Артем натиснув ручку - вона піддалася без спротиву.

За дверима був коридор.

Довгий. Аж надто довгий. Неймовірно довгий.

З лампами під стелею - такими ж жовтими і тьмяними, як на сходах. І з дверима по лівій стіні.

- Ну окей… - він видихнув. - Це мабуть, ліве крило. Вийду з іншого боку.

Він ступив уперед.

Двері за його спиною зачинилися.

Гуп!

Звук був занадто гучним для такого простого руху.

Артем озирнувся.

Нічого особливого. Двері як двері.

- Та що ти…

Він зробив кілька кроків уперед і лише тоді помітив.

Вікна.

Вони були там, де й мали б бути - з правого боку.

Але… Це були якісь дивні вікна.

Світло, та й взагалі картинка за ними була однакова. Сіра. Нерухома.  

Ні дерев, ні людей, ні неба - просто рівний, матовий брудно-сірий колір з розводами, наче хтось намалював - ні, скоріше, просто позначив - це “зовні”, і забув додати деталі.

Артем підійшов ближче.

Провів пальцем по склу.

Холодне. Справжнє.

Але за ним - нічого. 

Сіра порожнеча. Як клуби пилу чи густого сірого диму, які нерухомо висять у повітрі.

- Та ладно… Це ж не підвал… Чи може…

Він спробував відкрити найближчі двері.

Не піддалися.

Ще одні.

Теж.

Треті - зі скрипом відчинилися.

За ними був… коридор.

Такий самісінький. Абсолютно точна копія - наче відображення у дзеркалі.

- …

Він стояв і дивився всередину.
- Дуже смішно.

Артем зачинив двері різкіше, ніж хотів.

Звук пішов коридором - і повернувся.

Але знову якось не так.

Наче відлуння запізнилося.  

Стало тихішим.  

І… чужим, не схожим на оригінал.

Вдалині пролунав дзвінок - тихо, придушено - наче це був не звук, а лише його тінь… Дивно… Артем глянув на годинника - пара ще б мала тривати. 

10% заряду? Він же заряджався всю ніч!

Раптом почувся шелест чи може шепіт...