Знеструмлені

Право на любов

Я зайшов у магазин лише на хвилину.

Нестерпно хотілося пити. І не просто води - хотілося чогось з бульбашками і кофеїном, аби хоча б ненадовго ошукати організм - відчути бадьорість та енергію після важкого дня.

Було вже пізно. Десь після одинадцятої. Полтава вже потроху вимикала себе - вітрини гасли одна за одною. Вулиці майже спорожніли, і місто виглядало тихішим, ніж зазвичай - ніби хтось приглушив звук.

Я відкрив холодильник.

І саме тоді вона зайшла, і теж одразу пішла до холодильника.

Наші руки потягнулися до однієї й тієї ж пляшки кóли.

І завмерли.

- Вибач, - сказали ми одночасно.

І засміялися.

Її сміх був дивним. Ніби я вже чув його раніше. Десь. Колись.

Це був той самий сміх, коли ти раптом розумієш - ви вже знайомі, навіть якщо бачите одне одного вперше. Не як у людини, яку ти щойно зустрів - як у людини, яку ти просто давно не бачив.

- Бери, - сказав я.

- Ні, ти бери.

- Тоді давай поділимось? - я сам не зрозумів, чому це сказав.

Вона на секунду задумалась. Подивилася на мене уважно. Ніби перевіряючи щось.

- Давай.

Ми вийшли з магазину разом.

І замість того, щоб розійтися - залишилися стояти.

Потім пішли. Потім звернули не туди. Потім ще раз. І ще.

Місто повільно пливло повз нас. Ми говорили про все одразу.

Про дурниці. Про дитинство. Про страхи. Про те, що насправді важливо. Про дрібниці, які раптом ставáли важливими. Про те, як іноді здається, що ти живеш не своє життя.

Про те, що світ ніби став занадто правильним. І від цього - чужим. Про страх бути «не таким», і про дивне відчуття, що все навколо - не для нас. Не для таких, як ми.

- Ти теж це відчуваєш? - спитала вона.

- Що саме?

- Наче… все раптом стало якось занадто правильним. Наче хтось вирівняв усе й усіх під одну лінійку. Наче нас хтось… відредагував

Я кивнув.

- І ніби за це всім нам довелося чимось заплатити. Чимось важливим…

Вона усміхнулася.

- От бачиш. Ми - на одній хвилі.

Ми йшли нічним містом, і мені здавалося, що я вперше за довгий час дихаю вільно. Що я не сам. Що мене розуміють. Світ навколо ніби розчинився, залишилися тільки ми двоє - і розмова, яка не закінчувалася.

На світанку ми сиділи на лавці.

Вона притулилася до мого плеча.

І це було настільки природно, ніби так було завжди.

Світ раптом став простим. Правильним. Живим.

Я дивився на наші тіні.

Вони трохи… не збігалися з нами.

Наче запізнювалися на частку секунди.

Я кліпнув.

І все стало нормально.

Мабуть.

- Дивно, - сказала вона тихо.

- Що саме?

- Що нам потрібно було випадково зустрітися, аби знайти одне одного. Мабуть, найважливіші люди завжди з’являються випадково…

Я нічого не відповів.

Бо знав - вона має рацію. Або ні, і все це - не випадково.

Вона більше нічого не сказала.

Але стиснула мою руку.

***

Ми з’їхалися і почали жити разом через два тижні.

Це було швидко.

Неправильно.

Але це було єдине, що здавалося правильним у цьому світі.

Надто швидко - з точки зору оточуючих.

Абсолютно природно - з нашої.

Ми вчилися жити разом.

Ми залишали одне одному записки на холодильнику, сміялися з будь-якого приводу, варили каву вранці, сперечалися про дрібниці і мирилися через хвилину.

Ми засинали під розмови і прокидалися в одній реальності.

Іноді просто сиділи поруч і мовчали разом. І цього було достатньо.

Одного вечора вона сказала:

- Я хочу дитину.

Я подивився на неї.

І зрозумів, що вже давно хочу того ж.

- Я теж.

Ми усміхнулися.

І тільки потім згадали…
Система…

Ми подали заявку.

Система працювала чітко.

Щоб отримати право на шлюб - потрібно пройти оцінку.