Маски

Кажуть, якщо занадто різко увійти у воду, на секунду можна побачити світ таким, яким він є насправді. 

Я довго дивився на стартову тумбу.

Вона була занадто високою.

Не така, як ті старі, низенькі цегляні виступи у басейні «Спартак», де я плавав у дитинстві. Там усе було значно простіше: стерта плитка, запах хлорки, жовтувате світло і тумба, радше схожа на сходинку.

Тут усе було іншим.

«Акварена» сяяла холодним білим світлом. Вода лежала нерухомо і була гладкою, мов скло. Мов дзеркало. Висока, сучасна, регульована стартова платформа нависла над доріжкою, як щось урочисте, і трохи загрозливе. Звідси здавалося, що поверхня води знаходиться значно далі, ніж є насправді.

Я відчув дивне хвилювання. Наче мені знову десять років.
Дурниця, звісно. Я вже давно дорослий. Навіть старий…

На сусідніх доріжках вода розходилась глухими ударами тіл. Свисток тренера лунав десь у дальньому куті. Повітря було наповнене хлором і відлунням.

Я вдихнув. І стрибнув.

Мить польоту здалася довшою - значно довшою, ніж мала б бути.

Потім - удар. Гучний, різкий. Але майже безболісний.

Вода, начебто, прийняла мене правильно. Я лише відчув короткий дотик верхньою частиною грудей, і одразу пішов глибше.

Світ зник. Став тихим. Вода зімкнулася над головою, відсікаючи зовнішній шум - залишилися лише звуки “дороги до пекла” AC/DC в моїх навушниках, приглушений тиск у вухах і зеленувате світло ламп, що ламалося у хвилях.

Я був в окулярах, і вони так само справно продовжували проектувати основні показники тренування на екранчик у правому оці, але в момент стрибка все ж таки інстинктивно прикрив очі. Зараз я їх розплющив, й на мить мені здалося, що вода навколо - не вода. Якась інша рідина. Густіша. Темніша. Старіша. Наче я занурився не просто у басейн, а у щось, що існувало задовго до нього. Існувало завжди. А ця вода… Вона - це щось більше, ніж цей басейн, більше, ніж місто, більше ніж ми. Вона… дивиться на мене…

Я виринув і поплив. І саме тоді побачив це. Щось ніби… торкнулося мене. Не тілом. Думкою.

На сусідній доріжці плив чоловік. Звичайний плавець - я бачив його тут і раніше. Він рухався рівно, чітко, відпрацьованим кролем - красивим і економічним.

Я ковзнув поглядом у його бік. І на мить… він перестав бути людиною. Його тіло розпалося. Не буквально - не так, як у фільмах. Просто форма зникла. Наче вода розмила її.

На місці плавця на частку секунди була лише темна пляма. Клубок чорного диму. Чи густих чорнил, що повільно розчиняються у воді. Без рук. Без ніг. Без обличчя.

Я моргнув.Він знову був людиною.
Гребок. Він повернув голову для вдиху. І на якусь мить його погляд зустрівся з моїм. У його очах було щось дивне. Здивування. Страх. Наче він теж на мить побачив мене… таким.

Я різко виринув.
Світ повернувся одразу - шум, голоси, бризки. І разом із ним прийшло інше відчуття. Тріумф. Справжній. Чистий. Майже дитячий.

Я це зробив. Я стрибнув.

Фарби навколо стали яскравішими. Світло ламб відбивалося у воді золотими спалахами, розбивалося тисячами дрібних уламків. Я поплив швидко, легко, радісно.

Доріжка. Розворот “маятником”. Ще одна. Розворот. І ще. “Нових рекордів: 3” - замиготів напис на екранчику у правому оці.  Це було просто чудово. Я ще довго плив, не помічаючи нічого, крім води, дихання і ритму рухів. Насолоджуючись цим. Насолоджуючись життям.

Але щось уже змінилося. Я зрозумів це пізніше. У роздягальні. Саме там я вперше побачив ЦЕ.

Спочатку - зовсім дрібницю.

Чоловік біля лавки витирає волосся рушником. Звичайний рух. Але на мить його силует став неправильним. На якусь частку секунди… щось у ньому змінилося.

Наче контур тіла викривився. Наче під його шкірою щось рухалося - якось ламано, огидно і неприродно.

Я моргнув. І все знову стало нормальним. 

Я списав це на втому.
Але потім помітив іншого.

Він нахилився зав’язати шнурівку на взутті - і його спина на секунду стала дивно пласкою, тонкою ніби всередині не було ані кісток, ані м’язів.

Мить. І знову все як завжди. Я відчув, як по спині пробіг холодок.

Я почав дивитися уважніше. І зрозумів страшну річ. Зрозумів головне.
Коли люди думають, що на них не дивляться - з ними щось відбувається.
Маски трохи зсуваються.

Майже непомітно. Контури спотворюються. Тіні поводяться неправильно. Іноді з-під обличчя проступає щось інше.

У одного - темрява. Густа, як дим.
У когось - світло. Слабке, як ліхтар під водою. Далеке. Тихе, тепле.
У декого - холод. Справжній. Такий, що його майже можна відчути шкірою.
А в декого… Нічого. Порожнеча.

Я швидко відвернувся. Мені стало незатишно. Стало страшно…

На вулиці я сподівався заспокоїтися. Спочатку, дійсно, здавалось, що все добре. Все як завжди. Відносно чисте повітря, машини, шум міста - все повернуло відчуття нормальності. Але тільки на кілька хвилин.