Зайві

Вона знайшла тест випадково.

Такі речі завжди знаходять випадково - у стрічці новин, між рекламою доставки їжі й статтею про емоційне вигорання.

- Дивись, - сказала вона, сидячи на краю ліжка. - Психологічний тест для пар. Усього десять питань.

Я щось буркнув у відповідь, не відриваючи погляду від екрану вимкненого планшету. Він був геть запилений - чи то справжнім пилом, чи тим, який ввижається, коли очі вже надто втомилися. Я взяв планшет до рук, бо думав трохи почитати, але був настільки знесилений, що навіть не спромігся його увімкнути. Тож я просто лежав поряд і слухав, як за стіною хтось надривно кашляє, і ловив себе на думці, що у мене теж починає першити в горлі. День справді був важкий. Її день - ще важчий. Я зрозумів це по тому, як вона знімала взуття: повільно, ніби кожен рух болів.

- Ну ж бо, - усміхнулась. - Це швидко.

Я погодився. Бо любив її. І тому що іноді любов - це відповідати на тести, коли хочеться тиші і спокою. Питання були банальні.

«Яка улюблена страва вашої дружини?»

«Чи можете ви сказати чого вона бажає прямо зараз?»

«Якщо її затримає поліція, то як ви думаєте - за що саме?»

«Як вона відреагує, якщо ви скажете, що погано почуваєтесь?»

Ми відповідали швидко, майже жартома, і якось трохи машинально.

А потім було воно. Питання, від якого повітря в кімнаті стало відчутно густішим.

«Якби у тебе була суперсила, аби допомагати мені, що б це було?»

Це було просто. Я навіть не задумався.

Я згадав її голос після роботи. Не слова - інтонації.

Згадав, як вона іноді мовчить довше, ніж треба.

Як тримає чашку обома руками, ніби та може втекти.

- Я б хотів мати силу… - сказав я повільно, підбираючи слова, - щоб людина, яка тебе образила або нервує… просто зникала. Безслідно. Наче її ніколи й не було. І щоб ніхто її не пам’ятав.

Вона довго дивилась на мене.

Не злякано. Не здивовано.

З втомою.

- Це… трохи страшно, - сказала вона.

- Але це чесно, - відповів я.

- Знаєш… - вона зітхнула. - Інколи я теж про таке думаю. 

Вона усміхнулась. В тій усмішці було щось тривожне - так посміхаються ті, хто відчув в іншому свої темні думки. Але за мить ми обоє вже сміялися. Разом. Хоч і втомлено, і якось нервово.

Вона вимкнула телефон.

Дивитись телевізор не хотілось. Їсти також. Тож ми просто лягли у ліжко і вимкнули світло. Але мене не покидали думки про те останнє питання тесту…

Наступного ранку я прокинувся раніше за неї, і почав збиратися на тренування. 

Було ще дуже рано. Місто за вікном в цей час було сірим і тихим, як завжди. Нічні тривоги залишили після себе липку тишу.

Я пішов на кухню, взяв чайник аби набрати в нього води. Відкрив воду. Думав про неї. Про те, що сьогодні їй знову треба буде щось комусь доводити, робити вигляд, що чужі слова, безпідставні звинувачення і замасковані образи її не обходять. А ще - працювати. Наполегливо, якісно, бо по-іншому вона не вміє. Попри те, що її зусилля не цінують, а здобутками нехтують.

І тоді я відчув це.

Наче щось почало концентруватися в грудях.

Наче повітря навколо стало густішим.

Моє волосся стало дибки, наче наелектризоване.

І в цей момент щось у світі зсунулося.

Я щось почув.

Звук був тихий і примарний.

Як наче десь далеко - за якоюсь ширмою, чи в іншому світі - хтось легенько торкнувся дзвоника. Звук тривав лише одну мить.

Але чайник…

Чайник зник.

Не впав. Не вибухнув.

Його просто не стало.

Я стояв і дивився на свою пусту руку, в якій ще секунду тому тримав ручку чайника, на струмінь води, який тепер безперешкодно падав у раковину...

Мозок відмовлявся сприймати побачене.

- Гаразд, - прошепотів я. - Гаразд…

Можливо, я ще сплю? Сплю стоячи? І зараз розплющу очі, і виявиться, що чайник - ось він - у мене в руці?

Кліпнув очима. Нічого не змінилося.

Я закрив воду, і видихнув, вирішивши, що просто з’їхав з глузду. Що надто мало спав. Що це - хронічна втома. Чи галюцинації. Чи все одразу…

Але ж чайник зник!
На щастя, дружина нічого не помітила. Я замовив на Аліекспрес новий такий же, а каву вранці ми пили з кавомашини.

А потім вона пішла на роботу.

Повернулась раніше. Бліда. З порожніми очима. Не зла. Не розбита. Просто… порожня.

- Ти знаєш… - сказала вона, сідаючи навпроти. - Сьогодні на роботі… не було… того чоловіка.