Ідеальний сендвіч

Чи знаєте ви, як приготувати ідеальний сендвіч?

Саме сендвіч, а не банальний  бутерброд, абияк зліплений на швидку руку.
Сендвіч. Справжній. Ідеальний.

Спершу - хліб. Не надто м’який, щоб не розмок, і не надто твердий, щоб не різав піднебіння. Потім - тонкий шар соусу. Він має лягти рівномірно, заповнити пори хліба, але не текти. Далі - листя салату. Воно створює бар’єр.Після нього - сир. Потім м’ясо. Можна  також  додати тонюсінькі скибочки свіжого томату, солоного огірка, маринованого перцю… Потім ще один шар сиру - щоб склеїти конструкцію. І лише тоді - верхня скибка хліба.

Якщо переплутати порядок - усе розповзеться. Якщо покласти забагато - сендвіч не триматиметься купи, просто  розвалиться. Якщо забрати хоч один шар - смак буде вже не той.

Світ влаштований так само. Ви просто не бачите всіх шарів. Можливо, хтось з вас про це вже здогадується.
А от Олег дізнався випадково.

***

Того вечора вони з дружиною пішли до Успенського собору поставити свічку за здоров'я доньки. Лікарі казали - нічого страшного, проста застуда, приймайте ліки - і все мине, але серця батьків не вміють чекати спокійно.

Свічки горіли рівно. Полум’я не тремтіло.

Навколо собору було тихо - напрочуд тихо, навіть для міста з жорсткими відключеннями світла. Вони повільно піднялися до Білої альтанки. Хотілося просто подивитися на Полтаву. На свою Полтаву.

Через аварійні відключення місто виглядало плямистим. Острівці світла виднілися тут і там - окремі будинки, окремі вулиці. Решта тонула в темряві.

- Дивно, правда? - тихо сказала дружина.

Олег дивився.
Але не бачив. Його погляд ковзав поверх дахів, ліхтарів, чорних провалів між будинками. Проникав  крізь них. І раптом - щось змінилося.

Коли людина довго дивиться крізь краєвид, іноді вона перестає фокусуватися на окремих його частинах, і починає бачити світ таким, яким він є насправді, межа між зовнішнім і внутрішнім стає тонкою.

Крізь звичну Полтаву почала проступати інша. Спершу - ледь помітно. Наче фотоплівка накладалася поверх реальності. Потім - чіткіше.

Місто стало іншим.
Вищим.
Гострішим.
Хижим.

Будівлі витягнулися, їхні обриси стали зловісними, неприродно різкими, гострими. Вікна нагадували щілини. Дахи - леза чи хітинові панцирі. А на горі - там, де мав бути монастир, розповзалася химерна чорна пляма. Вона пульсувала, ніби жива. З неї проступали обриси башти. Високої, вузької, з зубцями, схожими на ікла.
Фортеця.
Не наша. Не з цього світу.

Олег кліпнув очима, протер їх долонями.
Видиво зникло. Залишилося звичайне місто. Плями світла. Темні провали.

Але на душі стало важко. Наче хтось показав йому щось потаємне і зловісне, дав знання, про які він не просив.

- Ти це бачиш? - хрипко запитав він.

- Що саме? - дружина здивовано повернулася до нього.

Він промовчав.

І саме в цей момент в одному з районів міста спалахнув жовтий відблиск. Потім - ще один. І ще…
Світло було не електричним. Воно не висвітлювало - воно проявляло.

На фасадах будівель проступали знаки. Рунічні. Ламані. Неправильні. Вони з’являлися і згасали, ніби хтось по той бік реальності перевіряв, чи видно їх.

- Ти нічого дивного не помічаєш? - знову спитав він.

- Просто темно. І холодно, - відповіла вона.

По дорозі додому він ще не раз бачив ті відблиски.

На стіні старої п’ятиповерхівки.
На зачиненому кіоску.
На фасаді школи.

Озирнувшись, він завмер.

Над Білою альтанкою висіла чорна хмара. Вона була густою - настільки, що крізь неї не пробивалися зірки. І вона повільно розросталася, наче чорнила, розлиті у воді.

Навколо собору ж формувався золотавий напівпрозорий купол. Сама його будівля мерехтіла - то зникала на частку секунди, то поверталася, наче два шари світу намагалися об'єднатися, зайняти одне й те саме місце.

***

Сто дев'ятий мікрорайон зустрів їх суцільною темрявою.

Тут не було жовтих знаків.
Не було відблисків.
Не було навіть випадкового світла.
Не було ні води, ні електрики.

- Аварія, - байдуже сказав оператор кол-центру. - Орієнтовний час відновлення - п’ята ранку.

П’ята ранку!

Олег згадав чорну хмару над альтанкою. Якщо вона рухається…

Його пройняли мурахи. Не хотілося б побачити цю штуку над собою.

У квартирі було тихо. Дружина пішла вкладати доньку спати.
І тоді знаки з’явилися знову.
Але тепер - не на стінах.
Вони спалахували прямо в полі зору.

Жовті.
Гострі.

Олег заплющив очі - вони залишилися. Розплющив - не зникли.

Руни складалися у послідовності. Повторювалися. Накладалися одна на одну, як шари сендвіча.

І раптом він зрозумів.
Світ - це не одна площина.
Їх кілька. І хтось чи щось змінює їх порядок. Якщо хтось переплутає шари - верхній зсунеться, нижній прорветься назовні.