Я все ще тут

Коридори лікарні завжди пахли однаково - стерильністю, старою фарбою і чимось ще, що не мало назви. Запахом очікування, мабуть.  Я знав ці коридори надто добре: потертий лінолеум, лампи, що миготіли і вмикалися з легким запізненням, ніби не встигали за реальністю. Я їхав повільно, хоча мій моторизований візок міг значно швидше. Просто не хотілося поспіху. Коли поспішаєш - починаєш думати.

Сьогодні я почувався погано. Не так, щоб зовсім - я міг би йти, міг би навіть підняти щось важке. Дуже важке, якби знадобилося. У кращі дні, крім занять з гантелями, підтягувань на перекладині та віртуального боксу,  я плаваю - вода тримає мене краще, ніж цей світ. Але сьогодні - ні. Сьогодні світ був важчим за мене, важко було з кожним кроком переборювати силу тяжіння. Не те, щоб я не міг іти - просто ноги не хотіли торкатися підлоги.  Вона здавалася твердішою і холоднішою, ніж завжди, тож я обрав візок.

Кабінет лікаря. Холодні пальці, що торкаються зап’ястя, ніби перевіряють, чи я справжній. Лікар щось писав, не звертаючись до мене й не називаючи мого імені, потім довго дивився на монітор, потім на мене, потім знову на монітор. Сказав: “Це цікаво”. Що саме - не пояснив. Лише про себе щось пробурмотів про якусь “стабілізацію”.

Процедури тривали довго. Метал холодив шкіру. Дивні маніпуляції, які не приносили жодних результатів. Вправи. Тести. Прилади, які виглядали як щось кустарне, або виготовлене в рамках чиєїсь дипломної роботи.

Потім - ліки для крапельниць. Аптека на першому поверсі іншого корпусу. Світ не близький, тож я ще раз порадів, що здогадався взяти візок. Ліки видали мовчки. Останнім часом я помітив, що персонал уникає спілкування, рідко звертається до мене, частіше мовчить… Розрахувався, як завжди, годинником. Крім ліків, я взяв пляшку мінералки - без газу. Це нетипово для мене, але газ сьогодні здавався зайвим. “Без газу, без смаку, без обіцянок” - подумав, і сам здивувався таким думкам. 

Коли я повернувся до палати, щось змінилося. Можливо - світ навколо мене, а можливо змінився я. В палаті було темніше, ніж зазвичай. Я заїхав усередину, закрив за собою двері й під’їхав до умивальника. Поставив пляшку на тумбочку й почав мити руки. Вода текла рівно, слухняно, і теж здавалася якоюсь темнішою, ніж зазвичай. Я дивився, як вона змиває щось невидиме з моїх рук, коли раптом відчув дещо дивне. Вода шуміла занадто голосно - аж поки я не зрозумів, що не чую більше ніяких звуків. Ні телевізора. Ні розмов. Ні кашлю.

Тиша.

Не звичайна лікарняна тиша, з її далекими кроками й приглушеними голосами. Ні. Ця була значно глибша. Ніби хтось просто вимкнув звук усього поверху.

Я підняв голову.

Сусіди по палаті сиділи на ліжках, не рухаючись. Дивилися на мене, ніби я щось зламав, просто зайшовши. Дивилися мовчки. Не просто дивилися - витріщалися. Очі широко розплющені, губи прочинені, наче вони побачили щось, що не вкладалося в жодні уявлення про навколишній світ. Дивилися не з цікавістю - з чимось схожим на страх. Один з них повільно перехрестився, інший - ледь помітно відсунувся назад, ніби боявся, що я міг його торкнутися. Ще один тримав ковдру біля підборіддя, ніби вона могла його від чогось врятувати.

Я обернувся.

Моє ліжко було порожнім.

Рівно застелене. Без складок. Без ковдри, зім’ятої моїм тілом. Тумбочка - чиста. Ні книги. Ні зарядки. Ні моєї старої кепки, яку я майже не носив, але чомусь завжди брав з собою. Навіть сліду не лишилося. Ні речей, ні звички, ні життя.

- Що за… - почав я, але голос здався чужим.

- Нам… - один з сусідів проковтнув слину. - Нам сказали, що тебе більше немає.

Слова повисли в повітрі, як пил у промені лампи.

Я засміявся. Нервово й неприродньо.

- Це якийсь ідіотський жарт. Я ж… от він я.

Ніхто не відповів. Вони просто дивилися. Наче я був помилкою.

Двері відчинилися. Медсестра застигла на порозі. Папка випала з її рук і вдарилася об підлогу. Папери розлетілися підлогою

- Ви? Це неможливо… Невже знову… - прошепотіла вона.

Я подивився на себе, на свої руки, візок, пляшку води без газу, яка чомусь вкрилася інеєм, наче її щойно дістали з морозилки.

- Я все ще тут, - сказав я голосніше. - Ви ж бачите. І лікар… Я ж сьогодні був у лікаря!

Лікар прийшов швидко. Занадто швидко - наче чекав з іншого боку дверей. Він не дивився мені в очі - тільки на планшет, на папери, на все, крім мене. Уважно вислухав, не перебиваючи, іноді киваючи. Потім описав події, яких я не пам’ятав, але які дивним чином заповнювали прогалинами в голові.

- Час смерті - 14:40, - тихо прочитав він. - Причина… - він замовк.

Я подивився на годинник на стіні. 14:52. Подивився на годинник на зап'ясті. 14:40.

- Ви помилилися, - сказав я. - Чи сплутами мої і ще чиїсь папери. Я їздив на процедури. Я купував воду. Ось вона. 

Пляшка так і стояла на тумбочці. Я торкнувся її - холодна. Реальна.

Лікар повільно підняв очі.

- Тіло вже в морзі, - сказав він.

Тиша стала ще густішою.

- Тоді… - я ковтнув. - Хто ж тоді я?