ДАР ВІД ВОЛОДАРЯ

Похорон пройшов швидко, залишивши у душі невиправний шрам довжиною на все життя. Ми з братом та батьком повернулися до Чехії, а матір залишилася на якийсь час з дідусем та сестрою.  Після довгої та важкої розмови з татом, потрібен був деякий час, щоб підготувати його морально до прийняття мною демонської сили. Дана обіцянка Камілі мала для нього занадто велику вагу, щоб легко погодитися її переступити та свідомо почути мої доводи. Тут на допомогу прийшов саме дядько Зепар, який і допоміг нам провести відповідний ритуал, доки Деус знаходився кілька днів на практиці. Неприємне дійство виявилося не важчим за все те що мені довелося пережити у ведінні, але й зовсім не легким. Страшний біль та хворобливий стан здолали моє людське тіло на тиждень, після чого я вже навіки перестала бути колишньою.

– Марто, ти як почуваєшся? – батько тихо пройшов до кімнати, попередньо постукавши у двері. – Сьогодні шостий день, має попустити.

– Значно краще, – без ентузіазму відповіла я.  

Останні п’ять днів температура з позначкою 39 палила мої вени. Сьогоднішня її відсутність уже особливої ролі не грала, бо боліло та нило усе тіло без виключення. Я вже не марила та не стискалася від болю у суглобах, але назвати себе здоровою, чи енергійною все ще не могла.

– Сьогодні ще відпочинь. А завтра приїде Зепар і тобі доведеться покинути постіль.

– Приїде? – посміхнулася я, знаючи про його звичне переміщення у просторі.

– А як мені те назвати? Не варто розпускати язик. Називаймо завжди речі так, як називатимемо при твоїй матері, якщо хочемо жити.

– Домовилися! – я розсміялася розуміючи усю правдивість його слів. – То чого прибуває Зепар?

– Матір зателефонувала і сповістила, що коли ти вже прийняла силу роду, то на сьомий день варто було завести фамільяра. А ти типу досі без помічника. От Зепар і приїде допомогти з пошуками, що усе було, так би мовити, по протоколу.

– Знала б вона якого роду сили я нещодавно прийняла.

– Не думаю що варто.

– Тут і думати немає чого. Її невідання це наше спасіння. Але чого я маю так терміново шукати фамільяра, у мене ж є Валентин? Нащо? Пізніше б знайшла.

– Валентин мамин помічник і він надто сумує за Камілою, щоб покинути рідний дім.

– Він залишиться в Україні, вірно?

– Саме так, приглядатиме за дідусем. А ти завтра віднайдеш свого помічника, який буде поруч до кінця твого перебування на цих землях.

– Прекрасно! Ним буде якийсь голуб, кіт, чи бродячий пес, якщо пощастить.  Кого ж ще можна побачити на наших вулицях?

– Не забувайся, що ти прийняла і мою кров. Володар направить тобі потрібну тварину.

– Надіюсь не змія, чи яку сколопендру?

– Я б від тарантула не відмовився. Люблю павуків.

– Фе, батьку!

– Хай там як, а Зіп турбується, чи не викине Темний Володар чого небезпечного. Іноді фамільяра треба ще упіймати, чи вижити у сутичці з ним. Принцип, виграй, щоб підкорити.

– Чудова перспектива.

Я накрилася з головою ковдрою і почула непритаманну мелодію для батькового мобільного.

– Що це за мелодія потойбіччя?

– Матір дзвонить, – в його голосі я вловила тривогу. Він швидко покинув мою кімнату та буквально побіг у спальню.

– Так, привіт! – напружено пролунало, після чого Князь намагаючись уникнути зайвих вух зачинив двері у спальню.

Така поведінка ніколи не була характерна для нього, що й спонукало мене піти на крані міри. Чи я не демонська дочка? Хіба зачинені двері стануть мені на заваді? Хай батько й зачинився у спальні в надії на конфіденційність, але порожня склянка прикладена до стіни і до вуха, вже робила свою справу.

– Так! Так! – тільки було чутно на перших хвилинах.

По тим відповідям, їх гучності на напрузі у голосі я зрозуміла, що ця розмова точно не для моїх вух. Але наступної миті він нарешті почав говорити більше одного слова:

– Дякую за допомогу. Добре, що Геральд, має як завжди геніальні ідеї та заступився за нас, – тривала пауза вже почала дратувати мене. – Маєш рацію, Лум відмовив би, без нього. Ти оперативно спрацював.

– «Певно хтось по роботі», – думала я. – «Але тоді нащо так шифруватися?»

Я вже було хотіла налити у свій прослуховуваний апарат води, коли почула знайоме ім’я: «Лепта». Я не розчула контексту тих кількох речень, але продовжила прослуховування.

– Аби не ти у нас би точно нічого не вийшло. Єдине, мені шкода, що ти не забрав у неї своє, – співчуття у голосі змусило думати, що людина на тому кінці слухавки доволі близька йому.

– «Не забрав своє. Про що мова?»

– Емілі нічого не дізнається, ти ж бачив чим закінчиться моя сповідь. Нащо так ризикувати знову?

– «Знову? Чи не мова про його походження? Але з ким же він тоді може розмовляти? Всі його друзі, окрім Зіпа, певно не мають мобільного. Стоп! Тобто, знову? А коли мама дізнавалася про це?»

– Марта прийняла темний дар і п’ять днів несла гідно тілесні муки. Сьогодні їй краще.