КОЛИ ПРИХОДИТЬ...

Коли приходить той час, всі ми стаємо перед обличчям Смерті однаковими. Цій пані абсолютно байдуже ким ви є, що знали, чи вміли, на що чекали, чи про що мріяли. Їй абсолютно не цікаво скільки життів ви врятували, згубили навмисне, або ж випадково. Їй не потрібні поради куди йти і кого брати холодною, тендітною правицею за руку, щоб вести далі за межі цього прекрасного, недосконалого світу. Вона відає більше нашого, вона путівник та провідник, підданиця Вищих Сил та господиня над життям смертних. Все стає неважливим, коли вона з'являється на порозі будинку. Вагомим є лише ваш дух та душа, а тіло то лиш тимчасове укриття для вічної енергії.

Сім поколінь чекають на прихід нащадків, щоб колись переродитись знову у своїй же родині. Та з моєю Камілою ми більше не зустрінемося. Її дух піде далі шукати прихисток у Вищому Світі, а от що буде зі мною, коли прийде мій час, це вже теж зрозуміло і передбачено. Та зараз мене це турбує менше за все. Кожна з нас піде туди де має знаходитись, служитиме тим кому повинна.

***

Я знову стою перед вікном і бачу, як кремезні чоловіки з ритуальної служби похапцем занесли бабусю у свій спеціалізований автомобіль. Просто поклали, накривши простирадлами в яких винесли з будинку, мов звичайний предмет інтер'єру. Винесли без тіні смутку на обличчях, зайвої метушні, чи жалібних слів, окрім сухих: «Прийміть наші співчуття», кинутих навздогін замість «до побачення». Чоловіки ще й наважилися, не помивши рук потягтися до цигарок і підкурювати на наших очах, розмовляючи між собою про майбутні плани на вихідні. От тільки наші плани на ці вихідні стали очевидними і зовсім не залежними від наших бажань.

Нарешті ритуальна служба від’їхала. Брат та батько понуро увійшли у дім, завівши заплаканого дідуся і абсолютно закам’янілу в емоціях матір. Деус співчутливо кинув на мене погляд і кивнув, очевидно з метою підбадьорення й підтримки. Я подумала, що певно йому зараз найважче, бо він відчуває горе усіх членів родини на власній шкурі, смакує сповна біль кожного, при цьому намагаючись надати підтримку та триматися непохитно, як може у нашій родині лиш він.

Я плакала у своєму видінні, коли бабусю забирали точнісінько так само, як сьогодні, а далі подалася у саме Пекло, щоб виправити це. Плакала коли після усього ми їхали додому з літніх канікул і мені вдалося відвести від неї смерть, втративши при цьому брата, Стасю та дядька Зіпа. Плакала від радощів після кожного її дзвінка, стримуючи смуток від втрати інших членів родини. Лила гіркі сльози майже дві години тому, знаючи про бабусину неминучу кончину, обіймала її та говорила слова любові. Я справді дуже багато плакала по Камілі, але зараз я не маю для неї сліз. Лиш кілька гарячих сльозинок доки була на самоті з її бездиханним тілом пустив мій вдячний Вищим Силам дух. Я дійсно була вдячна навіть самій Смерті, що забрала її швидко та не мучила. Адже таку швидку та легку смерть ще варто заслужити. Певно це єдине що на рівні зі здоров’ям та миром варто вимолювати у Вищих Сил. Я невимовно вдячна усім силам, які причетні до повернення моїй магічних здібностей та показали майбутнє, попередньо вказавши на руйнівні помилки, яких я тепер ніколи не допущу.

Завтра важкий день підготовки до похорону. Коли нарешті все закінчиться я мушу поговорити з батьком та заприсягнутися навічно похоронити таємницю крові нашої родини, задля її подальшого існування. Не маючи права знехтувати передбаченим застереженням я зобов’язана мовчати до скону віку свого й навчити власних дітей робити так само. Нащадки мають знати чия кров у венах їх бурлитиме й задаватиме темп життя, але це не має мати ніякого відношення до тодішньої родини Деуса. Я добре пам'ятаю ким є наш отець, дядько Зіп, ми з братом, хоч не можу цілісно пригадати Лепту, Саллірана, Сіруш чи Рейгана у демонській подобі. Всі події запам'яталися емоційно-інформаційно, але не образно. Не залишилася у пам'яті моїй також ні Цитадель Долі, ні СПА. Видіння хитро зіграло зі мною у важку гру, допомігши засвоїти страшний урок – не намагатися виправити те, що не під силу та не входить у мою компетенцію. Природня смерть, це точно не справа знаючої. Все має рівнозначну ціну, кожна допомога і помилка.

Я довго стояла біля вікна очікуючи Стасю – ще одне розбите серце, яке залишить свій біль у стінах цього будинку. Я уявляла, як уже завтра прибудуть родини Заблоцьких та Фантів, як цей дім наповнять рідні люди, які дуже любили нашу Камілу, люди яким вона допомагала, як велів її Творець. До мене підійшов Деус та сповістив, що дідусеві вчасно дали ліки і він ліг спочивати, обійшовши напевно добрячі проблеми із серцем, а матір з татом заварили в кухні чай та намагаються оговтатися.

– Я радий, що ти нарешті віднайшла те що довго шукала. Я відчуваю твій внутрішній спокій, сестричко, – слова брата звучали мов із прихованим запитальним сенсом.

– Шукала?

– Ти стала іншою, – втомлено посміхнувся у відповідь.

– Дійсно, ти ж добре відчуваєш, що я більше не зв’язана. Сили увійшли у моє тіло.

– Не лише мова про них. В цю жалобну годину я радію, що ти маєш внутрішню зрілість та сміливість, щоб розсудливо та мудро сприймати відхід однієї з нас.

– Велика сила, то велика відповідальність. Я маю вчитися контролювати свій внутрішній стан. Скорбота надто сильна емоція, щоб повністю віддатися у її міцні обійми.

– Вірно, Марто, усе вірно. Гадаю, у дитинстві енергетичні потоки перекрили лиш тобі, я потерпав деяке обмеження через зв’язок двійні. Моя емпатія не несе загрози нікому, окрім мене самого. Якщо зануритися в усі відчуванні мною стани навколишніх, гадаю можна втратити здоровий глузд і те дуже швидко. Зв’язувати мене не було ніякої потреби, хіба щоб я досягнув зрілості, перед тими емоціями, які зараз відчуваю.