У ПОЛОНІ ВЛАСНИХ ТІНЕЙ

Чомусь я думала, що далі мене чикає повне забуття. Та моя найголовніша помилка була у тому, що я завжди думала паралельно з прийняттям рішення. Після неймовірно огидного проходження у пащу бридкого створіння Вищого Світу я, як би абсурдно це не здавалося, опинилася у власній спальні бабусиного будинку, де мене стрічало дещо, точніше я зустріла сама себе, але у демонській подобі. Красунею її назвати не повертався язик, але й боятися я не стала, як і власне розглядати деталі зовнішності свого внутрішнього єства. Може мені б і хотілося те зробити, але такого шансу вона не надала. Демониця не гаючи часу яро накинулася на мене й точно б розполосувала кігтям обличчя, аби я не ухилилася, випадково підставивши руку. Жахлива печія розповсюдилася через передпліччя і поповзла аж на спину. Я закричала, було хотіла виразити нерозуміння того що відбувається, та тут уже підоспів новий удар кулаком, який таки пройшовся по обличчю.

– Що ти таке? Чого тобі треба? – прокричала я.

Демониця обдарувала мене кривою, зневажливою усмішкою та незадоволено прошепотіла:

– Ти знехтувала мною, заради чого? Заради чого ти знехтувала батьком, Зепаром, Лептою, братом і навіть власною матір’ю?

– Що з мамою?

– Що? Ти ще маєш сміливість про подібне запитувати? – її рик наповнив простір, а укус гострих зубів легко відірвав шмат моєї футболки. Мені пощастило вчасно зреагувати, бо ця чортиця точно відтяла б половину плеча. – Матір покінчила життя самогубством, коли тато зник. Ти слабка, слабка і дурна. Ти не достойна нашого батька. Ти навіть померти як слід не змогла. Ми могли б уже бути з родиною у Нижньому Світі, а натомість я застрягла тут через своє тупоголове смертне его.

– Тут? Де ми?

– У твоєму персональному пеклі, стерво.

Її удари були надто сильними, швидкими і болючими. А я уже надто пригніченою, та змученою, щоб могти оборонятися. Вона шматувала та била мене, доки світ не згас. Раптом я розплющила очі у тій самій кімнаті, де й була. Демона не було видно, а я без найменшого сліду від нашої милої розмови лежала на підлозі. Розуміння де я і що ж це на біса відбувається не приходило. Натомість у двері зайшов той, кого я найбільше хотіла б зараз побачити.

Деус поспіхом зачинив двері і сів на моє ліжко. Я швидко підвелася та побігла обіймати брата, який натомість вивів руку на перед у жесті «СТОП», зупинивши мій емоційний порив.

– Не варто, – холодно мовив, без тіні радощів від зустрічі.

Звичайно моєму здивуванню не було меж, але знання, що брат завжди на все мав причини навіювало примарну надію на порозуміння. Кінець кінцем на що я могла розраховувати, коли так завинила перед ним та родиною. Нам варто спершу поговорити.

– Деусе, я так рада тебе бачити. Це така радість, що ти живий і ти…

– Живий? Чи ти геть не розумієш що накоїла? Мене не існує, Марто. Я не живий, не мертвий. Ти не дала мені воплотитися у належному смертному тілі.

– Але я бачила дух, тебе у Раю.

– Верхній Світ місце дня духів, незаплямованих кров’ю демона. Я це ти, не більше. Ти згубила і свій дух і мою душу.

– Не кажи так, прошу. Я ж рятувала тебе та бабусю.

– А тебе хтось просив про це. Аби не твоя дурнувата ідея уся родина, окрім Каміли, була б жива. Я так хотів жити, сестричко.

– Деусе, мені дуже шкода.

– А більше сотні чоловік, що згубила наша матір тобі теж шкода? А свою душу, яка не прийшла у цей світ, теж? А Стасю?

– Припини! – я відійшла від нього, не впізнаючи у цьому безсердечному хлопцеві мого делікатного, хоч і прямолінійного брата.

– Ти вбивця, Марто. Бездушна, тупоголова убивця. – Ти стерла Асмодеуса молодшого з обличчя світу смертного.

Я заплакала й повільно позадкувала, намагаючись не видати свого істинного жаху. Очі, як я розуміла уже не мого брата ставали червоними, мов хворобливими.

– Деусе, припини. Ти робиш мені боляче.

– Боляче? – прудко брат підскочив до мене і вивернув мою руку у лікті в інший бік. Я заволала від болю, але Деус не пускав. – Ось це боляче, Марто. Але це не біль, порівняно з тим як мені боліло у твоєму тілі.

– Пусти мене.

– Ніколи, сестричко. Я поділяв одне тіло з твоїм духом, який ніхто нікуди від тебе не дів. Я первородне, чисте єство уживався із демонським поріддям. Ти хочеш знати, що відчував я?

– Деусе, прошу тебе.

– Я теж просив тебе зупинитися. Я просив тебе відпустити її.

– Каміла була нам як матір, як я могла…

– Ти мала, бо ти не звичайна смертна, Марто.

Нарешті він відпустив мою руку і мене знову скоробило від болю. Я забилася у кут і налякано дивилася на того, кого не впізнавала.

– Мені дуже шкода.

– Хочу показати де я тепер, через твої вибрики опинився. Мою душу не обнулили, не позбавили спогадів, чи хоча б самосвідомості, їй не дали більше права служити. Її запроторили до Туманного Врою, нести найстрашніше у Всесвіті покарання за дії яких я не вчиняв. Скажи мені, за що зі мною так вчинили?

Його обличчя потроху чорніло. Я розуміла, що варто готуватися до чергового вибрику з його боку.