ПРАВЕДНЕ СЯЙВО

Яскраве світло буквально випікало очі, не дивлячись на те, що я боялася їх навіть розплющити. Кожна спроба зробити це оберталися жахливими муками й болем. Повна відсутність відчуттів у решті тіла нажахала мене, бо навіть зрозуміти у якому положенні я лежу, чи стою було неможливо.

 – І кого ж я бачу, – чоловічий голос звучав десь зверху із нотами величі та зневаги. – Невже ти таки наважилась поткнути сюди свого носа? Підійміть її негайно! – він мав одночасно дуже приємний, злегка хриплуватий тембр, що поєднувався з неймовірно цікавою, чіткою вимовою. Складалося враження, що кожна літера у його словах знаходиться на своєму місці і їй приділяється особлива увага та шана. Від того він розмовляв повільно, але не затягнуто, сигналізуючи, що це говорить однозначно хтось владний та шанований.

– «Я лежу», – майнуло у думках і відчуття твердого підґрунтя під мною фантомом оповило тіло, хоч це не змінило того, що воно ватною грудою продовжувало лежати, мов бездиханне. Я ледве відчула, можна навіть сказати більше інтуїтивно вловила, на собі чиїсь кремезні руки, які доволі грубо намагалися мене поставити на кволі ноги, яких я також майже не відчувала, не те щоб могла встояти.

– Довго не протягне, кладіть назад, – той самий величний голос наче наблизився, але з заплющеними очима точної відстані було не зрозуміти. – Скільки ж її тріпало у святих водах Сани, що вона така безсила?

 – Доволі довго, Верховний, – інший значно грубіший голос відповідав з абсолютною покорою.

Мені було цікаво подивитися на всіх причетних до даної бесіди, але світло, біле чисте світло, продовжувало гострими лезами різати зіниці.

 – В такому стані до нас давно не потрапляли. Дух її доволі міцний, коли ще не приєднався до Туманного Вирою. Мені навіть цікаво, скільки ще зможе витримати.

Поруч щось рипнуло і на слух я почула, як відчинилися важкі двері, навіть не важкі, а очевидно важкезні та здоровезні. По тілі пробігся холодок, мов протягом потягло з одного боку. Тілесна чутливість була надто слабкою, але щосекунди подавала нові сигнали своєї присутності. Хтось швидко наближався, доки дві теплі руки не обійняли моє обличчя.

– Верховний, молю, помилуй це нерозумне дитя!

Голос здався таким знайомим, а вимова такою рідною, що я припустила, що поруч та кого шукаю:

– Бабусю? – ледве змогла вимовити я.

– Чи ти зовсім знахабніла? – грубоголосий чоловік зміним покірність у тембрі на металічні іскри дисципліни та значимості кожного його слова. – Думаєш, коли потрапила сюди, то можеш наказувати самому…

– Тихо усі! – так званий Верховний змусив мене заклякнути від неочікуваної гучності його вказівки. – Нерозумне дитя? Даний дух наскрізь просочений чорною кров’ю і вижив тільки через твою причетність до його смертного втілення. Ти винна у тому, що ось цей залишок духу зараз кволий та немічний розвіюється у, повір мені, сильних муках. Хоч певно стадія мук уже позаду, бо вона не мовчала б. Зараз вона не дитина, онука чи чиясь дочка, вона очищений демонський дух, який зовсім скоро розвіється й потрапить до Туманного Вирою. Тому тобі, Каміло, час відпустити смертне єство своє разом з усіма почуттями. Пусти нарешті душу свою на служіння роду, щоб оновитися вона змогла та нарешті злитися з духом своїм останнім. Стань триєдиною: усім ким була у минулому, є тепер й прийми майбутню себе.

– Помилуйте, бо напевно не по своїй волі Марта...

– Тихо! – Верховний крикнув знову, чим на моє власне здивування розгнівав мене. – Я помилую, хай по-твоєму буде. Віднесіть її до Туманного Озера, нехай не мучиться більше її земне дитя.

Злість імпульсом хвильового болю понеслася моїм тілом, повернувши змогу повноцінно відчувати кінцівки й власну грудну клітину, яка різко здійнялася хапаючи надто тепле повітря. Гнів неначе мотивував мене боротися з немічністю та використати приховані запаси сили.

 – Я не за тим сюди прийшла, – твердо заявила я, раптово відновивши володіння власним тілом.

Різко підвівшись, хоч не без мук, я ненароком відштовхнула жінку, чий голос нагадував бабусин. Я стояла поки не розуміючи точно перед ким, але здогадуючись де, намагаючись вирівняти стан та надати обличчю впевненості. Раптовим рухом я таки розплющила очі, які виявляється були склеєні чимось доволі тягучим. Тому попередні спроби були такими болючими та важкими. Довгенько довелося помучитися доки останні клапті, назвемо ту гумову субстанцію клеєм, не вдалося відірвати від повік. Перше що я узріла перед собою стало молоде, гарне обличчя дійсно моєї Каміли.

Я глянула на власні руки та сахнулася, побачивши обдерту, обпечену плоть, якою у житті струїлася б кров, а тут мов випаровувався темний серпанок. Від осмислення свого стану печія охопила усе тіло, від чого не втримавшись я завила і зігнулася обличчям аж до колін.

– Марто, даремно ти впираєшся процесу розвіювання, уже нічого не змінити, – зовсім близько мовив Верховний.

Його слова змусили мене не просто злитися, а тепер лютувати. Я розігнулася, знову розплющила очі та поглянула поперед себе, де простір чомусь завихрив блакитним сяйвом. Усі присутні налякано затамували подих і дивилися, як моє оголене тіло вкрила шкіра. Мої очі палали блакитним вогнем, а біль злякавшись моєї люті відійшов у забуття.

– Що ти зробила, демонице? Як тобі вдалося?

Верховний виявився високим чоловіком з крилами, одягнений у довгу блакитну рясу, розшиту золотими, дивними символами, схожими на арабські літери. Половину його обличчя ховала золота пластина, а друга, місцями добряче шрамована, з гнівом дивилася на мене.