3

Чорна розстебнута сорочка на широких грудях Рейгана зараз турбувала мене більше ніж нещодавно почута історія моєї подорожі у Пекло, чи те, що він привіз мене посеред ночі до найбільшого цвинтаря Праги, «Ольшанського кладовища». Понад два мільйони похоронених життів та понад п’ятдесят гектарів володінь Ба́раша, володаря кладовищ.

– Марто, якщо страх переможе, візит може скінчитися погано.  Ти дійсно готова? – слова Рея відірвали мене від його тіла.  – Дівчино, я привабливий мов грецький бог, але обережніше з поглядами, я можу і не стриматися.

– Хтивий ідіот! – моє обурення виглядало фальшиво, більше походячи на зніяковіння. – Я хочу порятувати брата. Я готова!

– Можливо, варто все-таки піти з тобою?

– Ти сам казав, що у вас з Ба́рашем стосунки скверні. Я готова випробувати сімейний дар просто зараз. Іншого шляху немає.

– Тоді відпий зілля, вір у себе і не бійся нічого, я поряд.

Зілля підсунене Реєм було приготовлене відьмою німкенею, що продала свою душу Темному Володареві й погодилася на служіння покараним демонам, типу Рейгана. Нія приготувала відвар, що прискорював прийняття дару крові, у моєму випадку батьківської, та швидко розкривав увесь потенціал.

Гірка трав’яниста настоянка з присмаком носків футболіста вирвалася на волю через декілька секунд, не затримавшись у приголомшеному шлунку, прямісінько на начищені туфлі невдоволеного демона.

– Хоч би в сторону відійшла, – буркнув Рей, струшуючи ноги.

Не зважаючи на його бубоніння, я почала відразу діяти. Тисячі голосів увірвалися у мій сонний  мозок і кричали кожен про своє. Рейган обережно обтер мене вологими серветками, певно з естетичних переконань й буквально запхнув у темні ворота кладовища, які відчинилися перед нами самостійно.

Сп’яніння схоже на алкогольне брало над мною гору все більше. Мозок наповнювала легкість, безтурботність та незрозуміла ейфорія. Створіння схоже на павича з котячою мордою й вухами кролика, розміром з трирічне дитя, ніскілечки не лякало. В іншому стані я б певно вже світила п’ятками, тікаючи. А тут чудик навпаки викликав незрозуміле тепле почуття. Хоча можливо така його видова особливість, чорт його знає.

– Чого ти тут, дитя знаючої та демона? – запитало гучним басом дивне створіння, на шиї якої виднілися золоті кайдани.

– Я маю питання до Господаря?

– Важливіше, чи має він їх до тебе, нерозумна дівко. Хто дав тобі відпити цієї бридоти?

– Друг.

– А чи правда друг? – кото-кріль заглянув у браму, підмітаючи асфальт довгим хвостом. – Рейган, старий лицемір.

– Я потребую допомоги, молю тебе, відведи до Володаря.

– Ти світла, хоч темна кров твоя з рідні демона. Ти проживаєш життя за двох і відібрана для відродження.

– Я хочу повернути брата.

– Ти так само про Камілу казала, передумала?

– Я втратила частину себе. Моя родина стала не те щоб не щасливою, ми майже не родина тепер. Матір з бабусею втратили доньку та сестру, а заразом і почуття одна до одної. Я втратила брата, якого тут геть не мала. Чи мала я право на таку жертву?

– Матір твоя та Каміла звинувачують одна одну. Де є вина, немає місця теплу, там лиш лід і холод. Але питання вірні твої, тому йди за мною.

Великі крила майнули перед самим обличчям і птахо-кіт повів мене довгими дорогами місцевого кладовища. Душі загиблих навіть не показуючись на очі, чомусь боялися мене. Я відчувала це, як хижак відчуває свою майбутню здобич.

– Шановний, скажи мені, чому мертві цураються мене і навіть показатися бояться?

– Скажу єдине, що доля твоя веде до Пекельних Воріт, тому вони відчувають демонське єство.

– Привів не ініційовану, нащо, Роме?

Грубий голос нечуваної раніше амплітуди розірвав мій без того не зовсім ясний мозок до стану каші, а зір до повної сліпоти. Я закричала і впала на приморожену землю, але не відчувала ні холоду, ні  вологи. Жахливий біль скував тіло і розривав його на міліметрові клаптики.

– Вона від Рейгана, хіба я міг не привести? – відповідав мій провожатий.

 – Рейгана? Ну, хто там у нас? О! Відчуваю демонське поріддя. Це ж дитина самого... Щоб тобі! Навіщо ти її привів? З цією сімейкою завжди одні неприємності.

– Прошу, Ба́раше, послухай мене! – кричала, проковтуючи згустки крові. Здавалося, що ще зовсім трохи я загину ось так, нічого не владнавши.

– Досить! Голос батька пронісся над моєю головою і зупинився десь там, де розмовляв Ба́раш зі своїм посіпакою.

– Асмодеусе, чи ти це? – мовив Володар кладовищ. – Чи земне життя стало таким важким, що ти полишив себе цього дару?

– Донька важливіше за мої земні амбіції, Ба́раше.

– Невже для тебе існує щось, що є важливіше за них?

Я знову завила в небеса від жахливого болю в районі шлунка, не чуючи уже подальшої розмови і лиш грім батьківського голосу витяг мене у реальність.

– Годі її мучити, Темний Володю, благаю! Хай прийме це дитя нарешті все що має. Вели Ба́рашу всю правду повідати, а я готовий до повернення на службу.