ВСЕ МАЄ ЦІНУ

Чехія зустріла нас дощовитою погодою та похмурими днями. Все відповідало моєму внутрішньому душевному клімату. Спогади про Стасю і Деуса потроху танули, мов хтось стирав файли з флеш-карти. Я не розуміла ні тих спогадів, ні власних думок й відчуттів, яких не мало взагалі існувати у моєму життєвому просторі. Причини походження крихітних уривків з дитинства проведених з братом, яких не будо насправді, з кожним днем дедалі більше породжували гнітюче відчуття безвиході та скорботи, з якою самостійно справлятися уже не було сил. Утрата, біль, порожнеча і розчарування увімкнулися фоновим режимом та диктували свої правила поведінки, попри безпричинне походження, та здавалось би часткове покрокове зникнення.

– «Хто ті двоє у бабусиному садку? Хто ті діти, що разом йшли до першого класу? Чого перед очима я бачу підлітка-хлопчика схожого на батька, який дарує мені… Що ж він дарував?» – такі думки лягали зі мною спати і будили зрання. – «Парамнезія лікується, головне вчасно почати і визначити її тип. Але у моїй родині не все так легко. Я маю розібратися з цим, починаючи не з власного лікарняного діагнозу».

Ще одним шоком стало повернення додому, адже там я виявила, що ми з батьками жили не у тій квартирі, що я пам’ятала до дрібниць, хоч і у тому самому будинку. Звичайно і ця мені здавалася рідною оселею, але це відчуття прийшло десь через годину після прибуття. Я зайшла до своєї кімнати і раптом згадала її у тій нереальній днині, де тато найняв дизайнерів, що зробили двійнятам «казкове життя». Він завжди казав, що хоче, аби ми жили у казці.

– «Двійнятам, ми були двійнею. Може мама втратила сина при пологах? А я почала відчувати це тільки тепер? Може у мені пробуджуються якісь здібності?» – думка мала місце на життя, бо я точно знала, що бабуся Каміла і мама володіли магічними навичками, але позбулися їх через доволі важкі сімейні обставини.

Наступного ранку за сніданком я не втрималася і запитала матір про брата, як то кажуть прямо «в лоб», але вона категорично заперечила мою теорію:

– В нашій родині ніколи не було близнюків чи двійнят. З чого взагалі такі питання? Викинь з голови дурниці. Після України ти ходиш сама не своя, тебе щось турбує? Може щось трапилося, чого я не знаю?

– Ні, нічого не трапилося. Не турбуйся. Я хвилююся перед новим навчальним періодом, от і все.

– Я надіюсь ти кажеш правду.

– Так, мамо.

Спогади про навчання ще більше стривожили моє серце, адже навчалася я на психологічному факультеті, медичного коледжу, де ніби не мала б. Там мріяв навчатися і навчався брат, Деус, не я. Мій гарячий характер та гострий розум ніяк не в’язався з моїм  буденним образом поміркованої, розумної і розважливої студентки, лікаря психолога у майбутньому. Мені те все було одночасно цікавим і нудним, зрозумілим і ніби непотрібним. Двоякі почуття переповнювали мене, щоденно створюючи ілюзію чужого життя у власному тілі. Мої навички, знання, навіть звички, мов не належали більше мені, як і всі попередньо прожиті роки.

Розмова з мамою через тиждень про тітку теж не дала ніякої іншої інформації, лиш ту, що я пам’ятала сама. Анастасія загинула підлітком від нез’ясованої хвороби серця. Розмови про магію, чи хоч натяки на її теперішнє існування у нашій родині суворо присікалися. Матір вкотре повторила, що їй дорого довелося заплатити за сімейний дар, якого вона залюбки зреклася. На її думку, організм Насті не дав лад з силами, що різко відкрилися у підлітковому віці. Магія убила її сестричку, не пошкодувавши ні на мить проклявши усю родину на вічні спогади про неї та тугу.

– Це щастя, що Каміла втратила сили і я змогла вберегти тебе від них. Ми ніколи більше не повернемося до цієї розмови. Зрозуміла? – суворо кинула мама й не дочекавшись відповіді покинула мене на кухні у компанії важких думок і швидше за все фіктивних спогадів.

Мені хотілося плакати, кричати, що я нічого не розумію, але стурбований вигляд батька, який зайшов у кімнату, відвернув це бажання:

– Батьку, щось трапилося? – він мовчки сів біля мене і з’їв останній млинець з тарілки, який мав стати моїм після істерики.

– Ні! Хоча кого я обманюю? Так, дочко, Дядько Зіп зник.

– Тобто зник? –  ця новина ще більше приголомшила мене ніж плацебні причини смутку.

– Як давно ти розмовляла з Ніною? Вона не казала, що батько дивно себе поводив?

– Н-ні, нічого такого.

– Може вона відчувала тривогу, чи тітка Бажа?

– Що ти зараз намагаєшся випитати? – запитала я, а сама зловила себе на думці, що наче зовсім нещодавно бачила його. Та цікавим було те, що всі чіткі спогади вказували на термін довший ніж пів року, попри відчуття недавньої наочної розмови, тема якої затуманювалась у розумі.

– О, Марто. Ти ж знаєш, що бабуся Анна колись бавилася з духами? Може вона щось передбачала?

– Якщо мама це почує ми зробимо на горіхи. Облиш тему. Ніхто з їх родини не виражав мені занепокоєння щодо дядька. Може він поїхав у справах бізнесу?

Зепар і мій батько були власниками меблевого заводу у Вроцлаві. Мережа магазинів від виробника швидко розповзлась за межі Польщі в Україну й Чехію. Тому дядько часто спонтанно зникав за кордон в пошуках нових ескізів та матеріалів. Хоч щоразу про це попереджував хоча б власну родину.

– Я завжди в курсі його переміщень, угод і робочих планів. А тут тиждень ніякої звістки, – тато забрав мій чай, який я навіть не почала пити.