8

Як і веліла явно хитріша за Зепара демониця я влетіла у карету, не без зусиль прорвавшись крізь дах цитаделі. Оскільки ключа від дверей я звичайно ж не мала, а на кону стояло більше ніж зламане крило і подерте людське тіло, довелося ризикувати.

Павук наляканий грюкотом у будівлі й гучним приземленням пасажирки галопом помчав вперед, до вказаного мною місця. Я пів шляху намагалася приборкати здоровезні крила, що тіснилися у замалій для них кареті, і це буквально змушувало вити від болю при найменшому русі. Певно мені було б не впоратися, аби на дах мого «пекельного таксі» не стрибнуло щось середнє на зріст схоже на шмат шерсті, з короткими кінцівками, маленькими очима і велетенським ротом, з кількома рядами гострих зубів. Я зойкнула побачивши потвору. Але коли вона заговорила у мене почався істеричний сміх, а крила заховались як і не було.

– Каміла не пробачила б мені, аби я тобі не допоміг. Тіло треба берегти, Марто. Ти не безсмертна, поки що.

Відразу впізнавши повчальний тембр голосу й пихатість нашого Валентина, вперше у житті я зраділа його появі.

– Валю, я така рада, що ти поруч. Ти й уявити не можеш.

– Судячи з реакції, можу.

Павув-перевізник не зупинив ходу, навіть не помітив додаткового пасажира. Фамільяр всівся поруч й роздивлявся мене, на предмет тілесних ушкоджень, а я розглядала його нову зовнішність.

– Ти такий, м-м-м, інший. Такий…

– Кх-кх, – Валентин прочистив горло, помітивши мій сарказм з приводу його не дуже грізного вигляду. – Не забувайте, панно, що я все ж демон. І я подолав довгий шлях, аби допомогти.

– Так, вибач. Крила, як ти їх заховав?

– Нічого я не робив з твоїми крилами. Ти розслабилася, от вони й зникли.

– Я взагалі не розумію, як можу мати тіло демона і крила, окремі від нього?

– Марто, мені важко пояснити у двох словах, але ці крила, це твоя світла частина сили. Демон і подібного виду крила діаметрально полярні по заряду. Не варто тут їх показувати більше, бо матимеш неприємності.

– Їх поява не підконтрольна.

– Це ти так вважаєш. Зараз образ людини повністю залежить від твого бажання виглядати саме так. Але перейдемо до проблем злободенних. Що, всі зусилля  котові під хвіст?

– Можна сказати й так. Я їду на зустріч з Рейганом, але боюся маю не надто презентабельний вигляд.

– Ох, не подобається мені твоя затія. Рейган не так просто погодиться допомогти. Він звичайно адекватніший за більшість жителів Нижнього Світу, та не ведись на цей фальш, не треба його ідеалізувати. Він все ж демон, схибленій тією чи іншою мірою. Тут усі такі.

 Я виклала всі пригоди з Зепаром і перспективу, яка чекає на бабусю:

– Валю, у книзі прописано, що онучка була відсутня. Невже я не повернуся додому?

– Тихше, знаюча, не панікуй раніше часу. Твоя правда, Рейган у змозі допомогти, якщо погодиться. Справи дійсно паршиві і надії на успіх мало, але вона є. Бачу, ти не в курсі, що силою думки у змозі самостійно змінювати свою зовнішність та заживити рани на тілі людському. От одяг Лепта дала дійсно трохи відвертий, але вже нічого не змінити.

За всім цим хаосом я не помітила, що на мені уже красувалися доволі короткі шкіряні шорти та ажурний топ, на тонесеньких зав’язках на спині. Про нереальне взуття з підборами до вух я промовчу, щоб не лаятися.

– Виглядаю, як повія.

– М-да! Чого відразу повія? Як амбітна, молода демониця, – посміхався мій уже не кіт. – Сконцентруйся на внутрішній силі. Пригадай батька, уяви його праву руку у своїй лівій. Призви кров темну на поміч, нехай допоможе зцілити людську оболонку.

– Я досі не вірю, що знаходжуся у Пеклі та ще й у тілі демона.

– Темна частина є у кожному живому створінні. Твоя демонська частина є суттю, що визначає лише твою приналежність до Нижнього Світу після смертного проходження. Це не робить тебе поганою та схильною до зла. Так, це дає тобі певні привілеї, силу, навантаження, обов'язки, але не відбирає право вибору на рід діяльності. Демони не всі спокушають людей та несуть біди.

– Я знаю, бабуся постійно казала, що зло це всього лише вибір його чинити, який не визначається місцем знаходження.

– Ти не біс, ти дочка Асмодеуса, яка колись разом з батьками  житиме тут та служитиме в ім'я Всебалансу. Зцілюйся нарешті!

Дорога до «Рік сліз» виявилася довгою, а я не дуже старанною ученицею. Перед самим прибуттям я нарешті зцілилася та навіть випадково змінила зачіску на густу, хвилясту шевелюру нижче сідниць.

Місце в яке мене довіз павук Лепти виявилося не річкою, як я очікувала. «Ріки сліз» – це своєрідний комплекс відпочинку для високоповажних темних гостей, що мали особливі заслуги за службу, як мені сповістила на рецепшені одна з двох вельми відверто одягнених дівчат. Пустити мене відразу вони звичайно не могли та почувши ім'я Лепти помітно збавили обороти непривітного красномовства. Високий, худорлявий хлопчина зі зміїним хвостом замість ніг вів мене прекрасним коридором, де стіни прикрашали золоті, хоч дивні, а місцями потворні витвори мистецтва. Під ногами красувався дзеркальний мармур, відбиваючи різнокольорові фрески зі стелі. Ми зупинилися перед виходом у внутрішній двір. Дверима слугувала золота ширма з дивним символом на ньому.