7

Лепта постукала у масивний замок величезних дверей високої кам’яної, дещо округлої споруди. Каміння будівлі були неймовірно великим й мали різну форму. Щілинки між ними, яких було чимало, заповнювали менші камінці, які ідеально підходили за розмірами. Не уявляю, як подібне можна було збудувати. Та поміж усього навкруги архітектурні уміння нечисті мене дивували в останню чергу.

Сказати по правді, чекали ми довго, доки нам відчинять, навіть занадто, як на мене. Дядько Зіп запевнив, що вони тут усі гальмують, тому варто проявити силу волі та витримку. Коли нарешті противно промузикував очевидно старезний замок та важкі двері відчинилися, випустивши назовні клубні білого пишу, я піймала себе на питанні, з приводу дати останнього відкриття цього входу. По той бік порогу виднівся абсолютно порожній, кам'яний коридор, без натяку на двері, чи закінчення. Зовсім не дивно, що квола жіночка з «наповненим життям» кольором шкіри на обличчі із хворобливими впадинами, так довго йшла до нас. Невисока на зріст, сивоволоса пані з майже безбарвними, великими очима незадоволено оглянула нас. Мені здалося, що навіть мене, і потупила запитальний погляд на дядька.

– Сіруш, скільки століть. А ти все така ж прекрасна, – він посміхнувся, але жінка не оцінила люб’язність і сплюнула під ноги Лепті.

– Янголе, я теж не рада зустрічі, – прошипіла демониця, відійшовши. – На твоєму місті, я б так не надіялася на захист Творця.

– Дівчатка, тихо вже вам. Сіруш, ми прибули до прядильників. Потрібно терміново побачитися з Салліраном.

Жінка стряхнула зі свого одягу з рваної мішковини пил і знову глянула презирливо на герцогиню.

– Я знаю, що вона не вхожа та для справи необхідна її присутність, – дядько намагався поводитися привітно.

Сіруш підійшла до Лепти, а потім кинула погляд на мене, хоч бачити мене не мала б.

– Та ти що, Сіруш, – Зепар засміявся, що мав сили. – Я ж не хочу отримати на горіхи. Які приховані гості?

Я зрозуміла, що безумовна пані очевидно далеко не безмовна, просто спілкується з демоном на ментальному рівні, як я тепер чула Валентина. Сіруш без особливого ентузіазму обвела поглядом ще раз усіх видимих відвідувачів й нарешті пропустила у середину цитаделі. Безкінечний коридор не закінчився дверима, як я очікувала. Діра у кам'янці підлозі й сотні сходинок униз виглядала далеко не гостинно й затишно. Я мало не загинула довгим шляхом, доки не ступила на офіційний перший поверх цього триклятого приміщення. Наша провожата водила нас плутаними порожніми коридорами, поміж сотень дверей, доки не відчинила одні з них.

Здоровезний кабінет з тисячами полиць з однаковими книгами у сірих обкладинках та сотнями свічок довкола. Довжелезний стіл за яким сиділа очевидно сама Сіруш, бо один край зайняла вона, а за іншим сидів старий згорблений дідусь, чи то точніше щось схоже на нього. Подоба гобліна та старого чоловіка у брудних лахміттях, неочікувано зареготала та стрибнула на стіл, звертаючись до нас:

– Тра-та-та, у Саллі допомоги вам нема.

– Почалося! – буркнула Лепта, дуючи губи.

– Салліране, друже, радий застати тебе на місці. Лише ти єдиний у змозі мені допомогти. Чи можемо переговорити без дам?

– Саллі давно не бачив Герцога, й певно теж радий. Але не можливо вносити зміни без дозволу, чи наказів сам знаєш чиїх.

Сіруш припинила незрозумілу метушню на порожньому столі й недовірливо глянула на недолугого напарника.

– Ти що, Саллі, які зміни, друже? Я ловлю одне дурне бісеня. Хочу поглянути, чи не причепили його до кого. Підкажеш? – дядько майстерно брехав та здається вірили йому не усі.

Салліран витяг руку вгору і з однієї з полиці самостійно прилетіла книга, мов заскакуючи у його правицю. Сіруша неквапливо почала витирати стіл покритий товстим шаром пилу своїм рваним, широким рукавом. Миттєво на ньому почали з’явилися нитки біло-сірого кольору, величезна стопка напівпрозорого м'якого полотна, що нагадувало папір, та чорнильниця з білісіньким пером. Перо було настільки білосніжним, єдиним, настільки чистим у цьому занедбаному, хоч і упорядкованому місці, що здавалося світилося холодним сяйвом. А може й зовсім не здавалося. Салі кинув напарниці книгу, яка плавно падаючи та гортаючи самостійно сторінки зупинилася перед очима янгола. Книга зависла у повітрі  таким чином, що присутні зуміли розгледіти її порожні сторінки. Салліран зареготів, а Сіруш схопила перо і вписала чорними чорнилами текст, який прояснив мені ситуацію:

«Здатність говорити, рухатися, відсутня. Родина турбується про хвору, згуртовуючись болем неминучої втрати».

– Коли буде написано кінець, навіть я буду безсилий. Сторінку не вирвати, а написане не перекреслити, Герцогу. Її доля давно вирішена, як і всі смертні долі. Каміла недописана, бо онука душу її не відпустила. Знаюча нерозумно вчинила. Отакої!

Його дурнуватий сміх, викликаний власними словами вивів Лепту. Стукнувши кулаком по столу, так що аж я підскочила, вона закричала:

– Якщо ти такий розумний, то нащо впустив нас?

– Лепто, не варто, ми у гостях, – Зепар поставив важку руку на тендітне плече, людського тіла демониці. – Може ти нам поясниш, нащо Сіруш привела нас?

А тим часом янгол дописала наступне:

«Смерть настала через п’ять днів існування між світом живих та ілюзіями людського мозку. Онучка не втримала дух у людському тілі, оскільки була відсутня у Світі Смертних».