5

Каміння перед очима та страшенно болісні відчуття в усьому тілі. Я не могла навіть відірвати голову від підлоги, щоб хоч зрозуміти де знаходжуся. Шкіра палала так, наче довгенько відмокала у кислотній ванній. Ноги здавалися, чи то надто довгими і я важко могла опанувати рухи ними, чи то просто переламаними по всій довжині.

– Хто у нас тут такий? – шершавий чоловічий шепіт долинав зверху.

– Вона жива, та хто це? – відповів інший не менше бридкий голос, віддалено схожий на жіночий.

– Облиште її! – щоб упізнати цей незадоволений й доволі погрозливий тембр, мені не потрібно було бачити його власника, дядько Зіп поспів вчасно.

– Герцогу, хіба ми чіпали бідолашну цю, – той відповідач, що більш жіночний по вимові дав відповідь шанобливо та невпевнено.

– Вона демон? – інший співбесідник, мене дратував, точніше лякав, бо звучання його голосу пробиралося під шкіру і ще якийсь час повзало під нею.

Зібравши сили я нарешті перевернулася на спину, зрозумівши, що мої крила, які виросли вдома десь зникли. Картинка перед очима розмивалася, без натяку на фокусування.

– Ти кому питання ставити смієш, бісів син? Хіба не видно хто вона?

– Пробачте його, прошу. Брат мій певно не пізнав, Великого Герцога Зепара. Крюві, проси вибачення, негайно.

– Герцогу, я не хотів чинити наруги над Вами, а лиш поцікавився кого занесло у ці краї. Тут не місце випадковим створінням.

– Не повчай мене, стражнику. Вона моя названа донька, мені й нести за неї відповідальність. Зникніть з очей моїх, щоб не передумав пробачати. Попереджую, тримайте свої довгі язики у пащах, бо не стане чого більше тримати. Перебування наше не має стати місцевими плітками. Чітко пояснив, чи повторити?

Жіночий голос знову налякано затараторив:

– Ні, не варто. Ми зрозуміли.

Я почула кроки, які стрімко віддалялися від нас. Коли вони зовсім стихнули я різким рухом сіла, відчувши такий несамовитий біль у хребті, що закричала. Склалося враження, що згори хтось пролив окріп прямісінько по центру спини.

– Тихше-тихше. Ти вперше тут, тому потерпи трохи. Вдруге так не болітиме, гарантую.

– Де ми? Я не розумію, що сталося. Те заклинання самостійно вело мене.

– Спершу тобі треба перепочити й опанувати власне тіло. Поруч живе знайомий змієлов, у нього і зупинимося. Я віднесу тебе, бо сама не дійдеш.

– Ми уже у Пеклі?

– Називай краще це місце Нижнім Світом.

Зіп, обережно взяв мене на руки і тут я зрозуміла, що з моїм тілом щось не те. Зір не квапився, але уже потроху повертався. Цього було достатньо, щоб помітити червону шкіру на руках, з мілкими чорними вкрапленнями. Від усвідомлення метаморфоз і потенційних змін, про які на ту хвилину ще й не здогадувалася, я нажахано сіпнулася.

– Дядько, Зіпе, що зі мною?

– Зови мене просто Зепаром, щоб уникнути зайвих проблем.

– Не уникайте від відповіді. Що з моїми руками? Що зі мною?

Я розглядала довжелезні чорні нігті на худих довгих пальцях. Надто худих і не очікувано довгих.

– Ти чудово виглядаєш, люба. Схожа на тата, – хоч обличчя закривав шолом, я відчула його посмішку з нотами сарказму.

– Ви хочете сказати на демона?

– Батьків не обирають, змирися.

– Як я можу мати тіло демона?

– На новонароджену ти надто балакуча.

– Ви пішли зі мною, щоб допомагати, чи жартувати всю дорогу? Або давайте відповідь, чи залиште мене. Розберуться сама.

– Залишити? Без проблем.

Дядько доволі відчутно поклав мене на кам’яну дорогу і повернувся кудись йти. Підвестися було не сила, тому довелося гукнути:

– Дя… Зепаре, і Ви мене ось так залишите сидіти?

– Чому сидіти, можеш прилягти.

– Я зрозуміла, що треба слідкувати за язиком. Пробачте!

Дядько Зіп незадоволено повернувся і знову узяв мене на руки зі словами:

– Від тебе просто тхне Ашмедаєм. Нестерпна, як він у молодості, а ще нетерпляча. Май терпіння, голубонько, і повагу. У цьому місці ніхто не виконує наказів таких як ти, навіть прохання твоє нічого не варте, без мого втручання. Я терплю твої вибрики, бо маю обов’язок і слово дав твоєму батькові.

– А ще Ви любите мене, – посміхнулася я, відчувши, що з власним обличчям теж щось не те.

– Ти мене компрометуєш. Не діждешся зізнань, мала. Точно не у цій подобі.

– Облишмо жарти. Поясніть, будь ласка, чому моє тіло змінилося?

– Про терпіння ти не почула? Марто, ти провела серйозний ритуал прийняття дару обох родів. Бажала потрапити у Нижній Світ у повній силі от вона й проявила себе у повній мірі. Самостійно покликала демонський лик, та знання знаючої не дали йому повністю заволодіти тобою.

– Я страшна?

– За мірками смертних ти, м'яко кажучи, нечисть, не міс світу точно. Та для Пекла, зауважив би, що ти занадто миловидна. Ти сильна, молода демониця з людською кров'ю знаючої. Ти дочка князя Асмодеуса, пам'ятай це. Ти прекрасна, Марто.