4

Я стрімголов побігла у дім, а саме у «тринадцяту» кімнату бабусі, яку лише так називали, бо по факту вона була дванадцятою. До цього дня бувати тут часто не доводилося, не було необхідності, та я добре знала, що сімейну книгу магії сховано у вівтарі, яким називали кутий стіл покритий червоним оксамитом.

Тато й Стася грюкали у двері, відволікаючи від пошуків і погрожуючи вибити їх у разі моєї нескореності. Оскільки зробити фізично вони цього не могли, через бабусин захист на кімнаті, проблемою залишався лише зайвий гамір. У столі, на моє здивування, знайомої книги у шкіряному чохлі я не найшла, тому довелося продовжити пошук на чисельних поличках і стелажах.

Час грав проти мене і за вікном зломило кремезну яблуню, з плодів якої бабуля варила неймовірне варення, додаючи льодяники «Барбарис». Раптом я зупинилася, розуміючи, що навіть рецептом ніколи не цікавилася, як, даю відсотків дев'яносто, матір теж. Я не вмію пекти пасхальний хліб, як вона, не приготую різдвяні страви, які звикла бачити наша родина на святковому столі, не таких пісень співатимемо на Івана Купала і взагалі невідомо, чи співатимемо тепер. Не встигла вона навчити мене в'язати спицями й шити на швейній машині. Чомусь завжди часу здавалося вдосталь і сама ідея поглиблено вивчати травну справу не поспішала зароджуватись у безпечному, надто наївному мозку. Ми всі сприймали бабусю, як когось постійного і само собою невід'ємного. А найпідступніший і найневблаганніший ворог був постійно поруч, і це був час.

Остовпівши мене раптом осяяло, що тисячі разів чуючи про їхні з матір'ю постійну роботу зі смертю, я ні разу не задумалася про швидкоплинність людського життя, про те, що наступний наш приїзд у Київ може бути з доволі сумного приводу. Бабуся з дідусем не вічні попри всі можливі кровні приналежності до могутніх родин.

– «Всі ми там будемо», – часто казав дідусь, і він правий.

Після миті прозріння прийшов невимовний сум. У грудях защемило настільки, що вдихати стало боляче. Маючи намір обпертися об шафу, я майстерно та гучно лягла під нею. Тато кричав, що я змушую його повернутися до демонського єства та вживати радикальних заходів, і якщо не хочу втратити ще і його, то маю негайно вийти з кімнати:

– Ти маєш діяти не зволікаючи, бо потім не зможеш повернути час і надолужити втрачене. Ти не зможеш розібратися сама в її записах, дозволь нам допомогти.

В моїй голові з'явилася занадто складна для виконання ідея, та очевидно єдина правильна. Бабусин щоденник, який впав з верхньої полиці був саме тим знаменням з «вище», роду, Всевишнього, чи когось хто знає лад у цьому складному житті. Ним виявився грубий зошит саме за рік, коли моя матір познайомилася з батьком. Я розуміла, що шукати треба уже за його присутності, але крики за дверима і тривога за рідних неабияк заважали сконцентруватися на написаному. Продовжуючи лежати на підлозі й намагаючись зрозуміти бодай щось перед очима, подумки звернулась до Валентина, в надії на його допомогу, адже не розуміла що саме шукаю. Але відповіді чомусь не отримала. Це неабияк напружило й чомусь розлютило. Відкинувшись на спину я зі злості закричала, так сильно скільки мала сили, так потужно на скільки було болю.

На дворі тим часом розходився справжній апокаліпсис і я чітко знала, що є жертви. Не розумію звідки, але знала так само впевнено, як і те, що Деус мій рідний брат.

– Деусе, мені зараз так потрібний твій холодний розум.

Раптом кімната зникла з-перед очей. Посеред невблаганного вітру, в сльозах і тяжких думах стояв мій брат. Він був уже на горі, шукав порятунку від мертвих відьом, що коли-небудь бували на ній. Враховуючи його емпатичні вміння, подібного роду контакт та ще й без належної підготовки, міг закінчитися смертельно. Холодна рука страху невидимо лягла на мій хребет.

– Хай земля могутня порятує сина свого, а небо сховає його від смерті, – подумки прошепотіла, зовсім не контролюючи власних дій.

Звідки з'явилися ці слова, я не розумію, але Деус різко упав на траву, мов заснував. Це перше в моєму житті заклинання, чи радше лише маленьке чарування, печією охопило мозок. Голова палала і одночасно полум’я те було найхолоднішим, що тільки можу уявити. Вигуки, віршовані рядки, тексти на мові, якої я не мала б знати, знання про компоненти зіль і варив увірвалися у свідомість у момент повної зневіри. Біль була такою сильною, що навіть подумки було важко попрощатися із цим світом. Коли повернулася до кімнати, всюди було тихо й темно. Очевидно стихія припинилася і забрала стільки життів, скільки могла. Смерть поживилася досхочу.

Я відчувала одночасно страх, розпач, розчарування, а ще сором, що провалила перше випробування на міцність. Це я особисто губила не лише потенційних підопічних, а і незрозуміло що зробила з власним братом, уже не варто згадувати про стан матері й бабусі.

Повня радо осяювала кімнату, нагадуючи, що сьогодні великий день для таких як ми. Магія в цю ніч особливо потужно вдається, а ще в такий час народжуються та помирають знаючі і відьми.

Бабуся завжди казала, що відьомський рід це одне, а сили даровані нам при народженні це інше. Відьми мають обмежені за спеціалізацією роду знання: передбачення, травництво, медіуми, чи ті що працюють з духами стихій і так далі. Є ще, як наша Стася. Народжена знаючою вона свідомо обмежилася лише передбаченням і контактом з мертвим родом, ставши відьмою. Тітка мала значні сили, але небажання розвивати та володіти ними перекрило відповідні енергетичні потоки. Анастасія попри все прагнула нормального життя, тому усіма силами мінімізувала героїзм та отримала бажане: чоловіка, улюблену роботу, лише з дітьми виявилася проблема. Казала, це прочуханка за відмову від дару, але дитина явиться на світ, коли її первісток покличе. Хто мав те зробити, і де міг взятися той первісток незрозуміло, але те що вона бачила, те казала.