ОБІЙМИ

Кожний вдих наближає тебе до кордону життя. Кожен день може бути останнім й рано, чи пізно це станеться. Життя закінчиться, мов не починалося. Тебе не стане, наче не було ніколи. Та найпарадоксальніше, що це нічого не змінить і світ спокійно житиме далі.

Я з дитинства наближена до цієї далеко не світської теми через сімейний дар, яким в ідеалі володіє моя матір та бабуся, але одна справа смерть чужих тобі людей, зовсім інша коли помирають рідні.

ОБІЙМИ

Ступор, порожнеча і бісів холод пройняв кожну клітинку мого втомленого тіла. Спокій був надто штучний, але тіло трималося за нього мов за останню рятівну соломинку. Так очевидно відчувається приреченість, бо більше нічого не залишалося, як спостерігати, відчуваючи незримі пута на руках і ногах. Біг, крик, плач та будь-які дії були б зараз перемноженими на нуль.

Я бачила як дідусь, тато й брат допомагали заносити її непритомну у швидку, але не вірила власним очам. Матір неквапливо повернулася у дім стримуючи сльози й сказала, що бабуся не повернеться додому. Але я все вкопано продовжувала стояти біля вікна, не намагаючись заперечити, чи прийняти її припущення. Точніше передбачення, які завжди збувалися.

Валентин, бабусин кіт, жалібно занявчав й заплигнув на підвіконня, де ще досі стояв спечений бабусею хлів, обачно прикритий білісіньким рушником.

– Він каже, тобі не забуватися дихати, доню, – матір витерла скупі сльози й обійняла мене.

– Ми тому так поспіхом приїхали до них?

Я знала очевидну відповідь, але мала почути, те що почула:

– Так, ми мали попрощатися.

– Попрощатися? Це мов грім серед ясного неба. Хіба ми попрощалися?

– Ми побули з бабусею цілий тиждень, хіба цього замало?

– Нікчемно мало. Чому ми не можемо нічного зробити? Чому ми не діємо? Яка користь від твоїх супер таємних знань, коли ти не маєш змоги врятувати свою ж матір?

– Мою змогу, донечко, але не право на подібні речі. Настав її час.

– Про що ти говориш? Я не дам їй ось так померти. Це дурна смерть.

– Прояви, будь ласка, трохи шани. Смерть приходить в такому вигляді в якому має.

Валентин знову щось муркнув, але матір обдарувала його невдоволеним поглядом і процідила крізь зуби:

– Слідкуй за язиком, Валентине. Я тобі не матір, мовчати не стану, – з цими словами вона вийшла з будинку, залишивши мене у тихій істериці, яка потроху заявляла про себе у голос.

Оглянувши вітальню з ненаситною жадібністю до деталей, я навічно закарбувала у пам’яті десятки сімейних фотографій, безліч кімнатних квітів, книгу на столику біля крісла бабусі, розтріпану синю шаль і її солодкий парфум із нотками троянди, що віртуозно сплітався з завареним пів години тому чаєм, який не встиг ще й охолонути. Пелена горя оповила миттєво, стисла горло, через яке з болем вирвався крик. Я впала на коліна картаючи у риданнях себе за все, що сьогодні наговорила їй. Згадувала, як злилася, що змушена їхати на усі свята до бабусі й дідуся, покидаючи друзів. Злилася на себе, за те що не цінувала ті миті, коли уся родина збиралася за столом, який зараз підпираю лобом. Злилася на себе, що не веселилася в той світлий, добрий час, а лиш постійно бурчала, що не вписуюсь у їх відьомську тусовку. Хоча дідусь теж був зі звичайних та він ніколи ні словом, ні натяком не жалівся на це.

– Марто! – Деус підбіг до мене, підіймаючи з підлоги. – Сестричко, я відчував, що тебе накрило. Добре, що повернувся.

Його блакитні, як чисте весняне небо очі сумно оглянули мене, але брат посміхнувся своєю широкою, лисячою посмішкою.

– Як вона?

– Прийшла до тями на кілька хвилин. Сказала татові наглядати за нами обома. Відчував, що була спокійна. Блок на її сприйняття втратив силу. Впевнений, вона передбачила це завчасно, тому зараз просто приймає реальність.

Я відчула дивний біль в очах, звідки знову потекли гарячі сльози.

– Вона знала, Деусе. Мама усе знала і мовчала. А зараз навіть не виправдовується.

– А чому ти дивуєшся, ти ж знаєш хто наша матір? Пам'ятаєш, вона в машині сказала насолоджуватися спілкуванням з бабулею, ніби дідуся тут не передбачається? Що тобі ще було б красномовнішим?

– Ти не злишся на неї?

– А чи є в цьому сенс?

– Деусе, ти певно найдобріший персонаж у нашому відьомському кодлі. Я теж в авто звернула увагу на дивну поведінку мами та про таке геть подумати не могла. Бабуся ж не хворіла, не жалілася ні на що. Де узявся цей недуг?

У вікні промайнула мамина машина, яка швидко зникла за воротами подвір’я.

– Певно вслід за швидкою поїхала, – брат обійняв мене сильніше, ніж могли втримати мої кістки. Я зойкнула. – Вибач, мала, я ненароком. Не картай себе, ти ж любила її й вона знала про це. Хай що між вами не трапилося сьогодні не картай.

– Не любила, Деусе, а люблю. Вона жива, ще жива. Вірю, що бабуся зможе викарабкатися.

– Я перестав відчувати у ній життя коли вона повторно втратила свідомість, – його напрочуд гарні риси обличчя стали відображати неприступність та певну відчуженість.