ЧАСТИНА I "Господар"

1

31 грудня 2030 рік, 21:15, Україна, маєток Зарічних

- Новий рік на носі, ну і день обрали для пологів, - посміхалася Стася заносячи до спальні чергову стопку рушників.

Уже три години Емілія конає в потугах, та дитя все не з’являється на світ. Повитуха  порадила чоловікам покинути другий поверх, подалі від криків та метушні.

- Вона не народить раніше дванадцятої, - намагаючись імітувати спокій, відповів Дей, перехиливши чергову склянку з віскі.

- Чудово, відсвяткуємо усе відразу, - додала молодша сестра дружини уже зі сходів. – Тільки пий менше, бо пропустиш усе.

- Дею, пропоную, дійсно, краще кави випити, - Олексій перервав одне з десятих кіл, які намотував по кухні, та з розумінням подивився на стурбованого, блідого зятя. Його голову покривала перша сивина, ніби злегка припорошивши її попелом. Майбутній дідусь не приховував хвилювання на відміну від Дейтона, що силоміць стримував тремтіння в руках, поглинаючи алкоголь порцію, за порцією.

- Ця дитина буде особливою, тату. Мій син буде сильнішим з усієї родини нашої. У вашого онука велике майбутнє, хіба це не привід випити?

- Привід звичайно, але, якщо вірити тобі, то це станеться через дві години. З такими темпами ти пропустиш усе.

- Я не п’янію, – посмішка вийшла не щира.

- Дею, я казала, що ти дивно поводиш себе? - до чоловіків спустилася стомлена Каміла, витираючи паперовим рушником спітнілі руки. – Ти ніби скажи, що знаєш про онука, чи мовчи краще.

- Я не знаю, це передчуття і логіка. Хіба я б приховував щось від вас? Первісток з такою кров’ю не може бути звичайною дитиною. Він має бути сильнішим від нас усіх, все має пройти добре.

- Дейтоне, ти надто нервуєш, це лише пологи. Мілі гарно справляється, все йде нормально, - жінка постукала зятя по спині. – Ти скоро станеш татком, сину.

- Дорога, як вона почувається?

- Повитуха, окурила її знеболювальними травами, їй трохи полегшало, бідна мовчки робить свою роботу. Я так не трималася.

- Я  вже і забувся, як це, чекати під пологовим кабінетом, - Олексій стиснув руки дружині й з теплотою посміхався.

- Вирішила пройтися, випити заспокійливого. Щось колотить не розумію чому. Вона з дитиною в нормі, а мене то жаром, то холодом  обливає.

- Це такий довгоочікуваний онук, радіти треба, - Дей протягнув тещі склянку з віскі. – Випийте зі мною, заспокоїть краще всього.

- Давай спробую. Без свого дару очевидно з розуму сходжу, але в мене дивне передчуття.

Знаюча пригубила запашний напій, що обпалив солодко рот та гортань. В будинку зникло світло.

- Це ще що за чортівня? – сказав батько, оглянувшись. – Беріть свічки у комоді, а я спущуся донизу, гляну до електрощитової.

- Не подобається мені це, - Дейтон одягнув металеву маску зосередженості, і прискіпливо оглянувся, а потів глибоко дихнув. -  Ви самі не підете, підемо разом. Я щось чую у повітрі.

Зять увімкнув на руці телефон. Прозорий екран зависнув у повітрі, гарно освітлюючи кухню. Каміла з Олексієм стурбовано переглянулися і узялися за руки. Нічого не відбувалося, абсолютна тиша поглинала навіть їх серцебиття. Крик Емілії примусив підскочити батьків зі страху, а от чоловік відреагував миттєво.

- Емілі! – кричав Дейтон, не бігши, а летівши сходами.

Коли чоловік, а за ним мама увірвалася до кімнати їх зустрів фамільяр в образі пантери, заплакана Стася та крик новонародженого.

- Мій милий, це ти вимкнув світло? – Дей підійшов до змученої дружини, яка притискала до грудей скривавлені пелюшки з малюком, і поцілував у мокре чоло. – Ти моя молодчина, Емілі, я так тебе кохаю. Дякую за сина, люба.

- Це не хлопчик, Дейтоне, це дівчинка, - відповіла Стася. – Я ж казала, що карти не помиляються.

Чоловік випрямився і ошелешено оглянув оточуючих очима повними нерозуміння, та з хрипотою у голосі запитав:

- Як дівчинка? Бути того не може. Я ж відчував, я ж не…

- Спокійно, сину, присядь, - Каміла піднесла стілець зятеві. – Яка різниця, милий? У мене дві дочки, і я неймовірно щаслива.

- Ви не розумієте. Пророцтво... Це мав бути хлопчик, бо я…

- Любий, ти глянь яка вона чарівна, - Емілія протягла чоловікові дочку, яка припинила плакати і зиркнула на батька блакитним, серйозним поглядом.

- Здається, я вдруге закохався, Емілі, вона неймовірна.

- А де тато? – стурбовано запитала Анастасія, визираючи в коридор.

Фамільяр тихо вийшов до неї і раптово побіг у низ. Породілля схвильовано вдивлялася у дверний прохід, намагаючись хоч щось почути. Світло увімкнулося.

Через деякий час, у кімнату увійшов Олексій, з Валентином на руках:

- Пробки вибило, все добре. Нащо прислали Валю в повній красі? Я мало не закричав від несподіванки, коли побачив ту кицю.

- Тату, ти більше нікого не бачив? – молодша дочка зняла з нього пташине перо, яке Дей вирвав з руки.