ЧАСТИНА 2 "Гірше смерті"

Емілія, не виказуючи внутрішнього буревію страху, лягла біля Бажени, поклавши руку на її живіт. Зепар підійшов до ліжка та узяв юну знаючу за вільну руку і привітно посміхнувся, але очі його стиха транслювали сумні мотиви. Дівчина не відповіла йому взаємним проявом ввічливості й глибоко вдихнувши, хрипло сказала:

- Готова.

Демон кинув суворий погляд на Камілу і стурбовану Стасю, що по-дитячому притримувала поранену руку:

- Слідкуйте за її очима, відьми. Кроваві сльози, свідчитимуть про підвищений тиск у деяких зонах мозку. Саме тоді не гайте часу та витягуйте її звідти, де б вона не була. Я зникну повністю, оскільки не є плоттю світу цього, та тіло Емілії буде нерухоме і швидше за все не зовсім у здоровому вигляді. Лякатися не потрібно, щоб не відбувалося.

Знаюча придушувала сльози, що сніжним клубком стояли в горлі й до болю стискали його. Вона дивилася на Емілію і повторювала мов мантру: «вона зможе», а в голос тихо промовила, наступне:

- Знайдіть Бажу, та поверніть, - останній погляд на рішучу донечку, останній погляд на демона.

Він не був тим, кого доводилося зустрічати чи убивати раніше. Зепар був дійсно «вищим створінням». «Вищим» не через ранг свій, не через титул чи місце в соціальних шарах Пекла. Він був «вищим», бо зло, і добро,  мали для нього таке ж рівнозначне значення, як чорне та біле, день і ніч. Він розумів важливість рівноваги, бо без зла добро втрачатиме цінність свою, як і без добра зло знищить усе, а згодом і саме себе. Він не чинив лиха, як ті з ким доводилося боротися, як «нижчі демони» задля забави, чи особистої вигоди. Він чинив його задля вищої мети, і кожний свій крок зважував до найменших похибок в сценарії.

Останній погляд…Останній крок… Перші слова заклинання…

Каміла розпочала. Кімнатою поширилися аромати допіру спалених трав та розтопленого воску свічок. Мати і донька зробили все, як вимагав обряд «проходження в астральний вимір», зокрема дотрималися поправок внесених Зепаром. Стрічка за стрічкою, знаюча тримаючи за руки меншу доньку, промовляла слова, що могли забрати її Емілію назавжди. Слова, що могли стерти останню надію на порятунок обох дівчат.

Ось і воно, прикінцеве дійство – нанесення сажею відповідних символів, у вигляді кола з фантазійними завитками всередині, на лоби подорожніх. Мітки почали діяти миттєво. Міля до болю затиснула руку демона, на що той відповів лише співчутливим поглядом, та прошепотів:

- Еміліє, ми будемо поза часом та простором, пам’ятай про це. Там ми є, будемо, і можливо були. Час там не має значення, тому події можуть не мати логічного ланцюжка.

Раптовий біль, що розірвав кожну клітиночку тіла дівчини, змінився повним розслабленням та порожнечею. Засліплююча темрява змінилася яскравими спалахами, а згодом і плямами, що то розтягувалися, мов гума, то покривалися ніби шерстю, то лопали, немов мильні бульбашки. Картинки змінювалися швидко, Емілію почато злегка нудити. Ще жодного разу при входженні в астрал нічого подібного не відбувалося. Хоча вона вперше намагалася потрапити у простір іншої живої людини.

Коли калейдоскоп веселкового безладдя повільніше почав рухатися, юна знаюча зрозуміла, що відчуває запах дощу. Це було цілковито природно, бо Бажена обожнювала свіжість повітря після злив. Згодом до запаху, приєдналася тиха пісня, яку часто Бажа стиха наспівує.

- «Очевидно, я доходжу до кінцевої зупинки», - думала Міля, і думка відлунням пролунала десятки разів поруч.

Кольорові плями зникли і поруч замайоріли незліченна кількість картин. Полотна були здебільшого трохи деформованими: деякі розтягнутими, деякі ніби фарба потекла, деякі написані лиш до половини. Емілія летіла наче картинною галереєю, зустрічаючи уже знайомі полотна, які Бажа виставляла в соціальних мережах, та абсолютно не знайомі.

- «Це простір її художнього натхнення», - подумала Емілія та спробувала зачепити одну з добре знаних картин рукою. «Букет весняних квітів» - картина, яка принесла юній художниці першу перемогу та повернула тата. Ніжні примули, проліски, та крокуси чомусь змінювали кольори, та розмір. Голову дівчині наповнив гул й важкість. Квіти почали сипатися через раму до ніг, і швидко заполонили увесь біли простір довкола. Налякана спробувала побігти від квіткової повені, а натомість провалилася мов під воду. Темним тунелем вона летіла вниз. Перед очима з’являлися якісь помітно виразніші чорні плями з жовтими очима, пазурами, рогами, схожі на зміїв, на риб та ящірок.

Шепіт: «нездара», «ти червонооке дияволя», «відьма», «тебе ніхто не полюбить таку правильну», «дурна художниця». Все це та ще ряд брудних слів повенем рухнуло на голову. Емілія розуміла, що це ті образи, які сиділи в середині Бажени, але розуміння обставин та можливість вислухати усе було зонально різними поняттями. Вони кричати, шепотіли, знущалися десь у глибинах її свідомості, і осягнути їх, чи не чути не було можливості. Як не мала такої можливості і Бажа, носивши їх усе життя з собою.

***

Коли Зепар розтанув у повітрі Каміла стомлено сіла біля доньки. Слабкість прийняла її у свої теплі обійми і манила поринути у сон, манила полишити доньку напризволяще. Стася впустила до кімнати Валентина, який прийнявся розважати господарку балачками.

- Мені так дивно, що ти розмовляєш, Валю, - Анастасія погладила кота, - В тебе приємний голос, пухнастику.

- Давай домовимося, що я більше не почую цього дурнуватого слова у свою адресу, - кіт метнув суворий погляд, на що дівчинка розсміялася.