ГЛАВА 4 Ризик

«Хто не ризикує той не п'є шампанське» – чули цю фразу не раз. Вірно? Або ще: «Або пан, або пропав». Було? А ще моє улюблене: «Краще ризикнути і шкодувати, ніж не спробувати і шкодувати про це». По-моєму, саме ця фраза є моєю рушійною силою по життю.

Ризики рухають прогрес та спіткають нас на кожному кроці у буденному житті. Вони не є чимось поганим, чи навпаки чимось обов’язковим. Ми можемо їх оцінити лише, коли наочно бачимо результат. Певно саме в цьому і уся їх суть – повна непередбачуваність.

Ризик – це дорога, яка може вести нас через усе життя, а може і начисто зруйнувати те саме життя до тріски. Ризикнувши лише один раз, ми спроможні змінити життя докорінно, шкереберть перекрутити увесь свій світ. Інколи для цього достатньо простенького рішення – незначного ризику. І тоді уже не зупинити наслідків, що ніби доміно, руйнують залишки звичного та дорогого.

А що, якщо припустити, що саме дорога встелена болем, втратами та сльозами чекає на нас з народження? То чи буде це наслідком нашого ризику, чи може це просто доля?

1

Моя історія бере початок зі студентських років, коли фраза «ризикни» вперше докорінно змінила моє життя.

– Якось діти вступають, ризикни, доню. Пройдеш, то пройдеш, ні, вступиш в Український виш, – сказав серйозно тато, який бачив мене польським студентом ще з першого класу у школі.

Польську мову я знала мов рідну, саме завдяки йому. Батько гарно володів нею на розмовному рівні, а от я з репетиторами просиджувала вечори, щоб вивчити усі підводні каміння правопису. Практики у мене було дуже багато, адже тато працював у ІТ-сфері, та часто їздив у відрядження. Коли випадала можливість поїхати з ним до Польщі, він не питав чи я хочу. Це вирішувалося одноосібно ним, не дивлячись, може у мене школа, чи день народження. Я їхала, щоб шліфувати мову і змирилася з цим, як невідворотним. І взагалі, тато був безкрайо закоханий у країну, з якої був родом його дід. Тут уже зовсім інша історія, побудована на світосприйнятті мого батька про сімейне коріння, чоловічий рід і так далі. Не можу сказати, що й мені не була Польща до вподоби. Вона стала чимось рідним, чимось таким, що кличе до себе.

– «Подай документи. Я знаю, що ти сама ще ніколи не їздила так далеко, але все буде добре. Ти доросла, самостійна, а головне відповідальна дівчина. Ти ж польський знаєш краще за мене, чого ти? Краще ризикнути і провалитися, ніж не ризикнути і шкодувати, що навіть не спробувала!» – казав він, і я ризикнула.

Восени проводжали мене на автобус до Польщі заплакані мама, бабуся, маленька сестра та горді тато з дідусем. Я стала студентом Варшавського Університету економіки «SGH». Не похвастаюся, що дуже хотіла навчатися на чужині та ще на економічному факультеті. Але ця галузь мені легко давалася й моє таємне бажання бути перекладачем, не руйнувалася цими знаннями, а лише розширювала майбутні кордони. Так я тоді вважала.

Студентське життя було класним. Я швидко знайшла друзів, хлопця, а на другому курсі ще й підробіток, щоб не дуже залежати від батьків. Перекладала на польську мову, з російської та української художню літературу, для місцевого видавництва. Життя бурлило, я раділа, що змогла спіймати хвилю, та відчувати свободу, яку не відчувала під пильним поглядом тата.

Того літа я приїхала у Варшаву за місяць до початку навчання. Розвіятися перед випускним роком. Моя краща подруга Тоня, родом також з України приїхала зі мною. Не так давно бідолашна застукала свого нареченого у постелі із сестрою, тому втекла з дому, прихопивши єдину душу, яка зрозуміє та підтримає – мене. З хлопцем на той час я розбіглася, через його постійні ревнощі, та й не було кохання, вирішили не мучити один одного. Тому обидві вільні та красиві ми були налаштовані відриватися на всю. Мій батько вважав, що в гуртожитку не можливо нормально концентруватися на навчанні, тому щедро оплачував квартиру, куди я, звичайно, перетягла і подружку. Якийсь час так і було, ми мов дві зубрилки гризли граніт науки, а далі, як в усіх студентів душу понесло до Раю. От і тепер ми неодноразово влаштовували піжамні вечірки з місцевими подружками. Того серпня ми добряче навеселилися і після чергової гулянки рушили на дискотеку. Так би мовити, по закінченню канікул, варто провести лінію. Я рішуче була налаштована на нове знайомство, хоч зізнатися, я вперше вирішила знайомитися у такому місці ще й на підпитку. Алек став моїм обранцем, а точніше він сам познайомився зі мною. Красунчик поляк із винними очима та білосніжними зубами. Його чорна приталена футболка ніскілечки не приховувала неймовірного тіла.

– Подруго, не тушуйся.

– Я не можу от так просто хвостом перед ним крутити.

– Ризикни, може з цього щось і вийде. А не вийде, не будеш шкодувати, що проґавила можливість потанцювати з таким хлопцем.

Ризикнула, так ризикнула. Прокинулася зранку у нього в квартирі, розуміючи, що із сорому готова провалитися під ліжко, а те і нижче. Але хлопець виявився теж трохи збентеженим, бо й від себе не чекав такої поведінки. Ми ніяково привіталися і я втекла, відмовившись від сніданку. Хоч він мені сподобався я мала чітке табу на такі легковажні відносини.

Наступного дня почалися заняття. Остання пара була діловодство і ми усі з бажанням швидше покинути стіни храму науки, чекали нового вчителя. Запізнившись на хвилин п’ять, до аудиторії увійшов молодий, високий викладач з модною зачіскою, у великих окулярах та щирою, широкою посмішкою. Дівчатка у групі відразу вирівняли спинки,  захлопали очима, як ляльки. Хлопала і я.