ГЛАВА 3 Забуті

1921 рік, Україна, десь під Києвом.

Коли він відкрив очі на холодній, ще вологій землі, побачив небесну далечінь та пробуджене гілля яблунь довкола. У роті панувала африканська посуха та дивний смак, якого було не розібрати. Він витер губи брудною, обдертою рукою та зрозумів, що не лише руки, а і він весь брудний та покривавлений.

Біла сорочка роздерта на грудях, власне, як і самі груди роздерті ніби нігтями. Підвести голову несила, але доклавши чимало зусиль, долаючи страшний біль, він сідає. Перше, що приходить йому у свідомість:

– «Я дома, але чого я лежу у такому вигляді? Чому у роті такий дивний присмак, наче…» – повільно озираючись, – «крові. О, Боже!»

Перед ним лежать у бурому місиві, понівечені до невпізнання, два його друга. Мертві, очевидно, не одну годину. Не стримавши жаху й паніки він відповзає кілька метрів. Мов спалах, перед очима бачить, як ще живі чоловіки кохалися з його дружиною.

– «Ні, вони приїхали з дружинами, та і вона не могла так вчинити. Емма весь день провела зі мною. Що це? Я впевнений, що ми були разом, як я міг бачити те, чого фактично бути не могло?» – наступний спогад ударив мозок ще сильніше. Він убивав друзів, з якими дружив понад тридцять років. Безжально порізав, із задоволенням та посмішкою.

– Ні, ні, ні! – кричить наляканий чоловік. – Це моя хвора уява, я не міг. Я не хотів. То був не я. Еммо!

Пробігши покійних друзів, не втримавши блювоту подався за кущі малини, де і знайшов свою дружину. Тіло дівчини було присипане брудом та на оголених ділянках виднілися якість символи. На шиї проглядався пояс від її ніжної білої сукні, який послугував їй за провідника на той світ.

Весна цьогорічна прийшла миттєво та дуже рано. Плюс вісімнадцять у перші березневі дні були неочікуваною приємністю природи, та для Сергія вони стали жахіттям. Мов скажений, чоловік закричав та побіг у будинок – красиве, ошатне помістя, яке потопало у буйній, молодій весняні зелені. Сьогодні ж батьківський маєток топився у крові та тривалих стражданнях, адже одна з дружин друзів була уже убита, а інша побита та налякана до півсмерті.

Побачивши Сергія, бідолашна закричала:

– Молю тебе, не потрібно. Облиш мене, Сергію!

Чоловік жалібно кинув погляд та ухопившись за оповиту гарячкою голову вибіг у садок. Ноги завели на місце злочину, де над уже холодними тілами друзів із грудей вирвався крик:

– Я не міг!

Тендітна рука лагідно лягла на чоловіче плече, змусивши рефлекторно, різко озирнутися. Навпроти нього ніжно посміхалася та тягла за собою його мила, кохана Емма. Тутешня місцина була мальовничою, тихою та глухою. Йдучи лісом за своєю, дивом живою, замріяною дружиною Сергій помітив надмірну кількість квітів, різнотрав'я, якого не може бути на початку березня. Але Емма лише стисла його руку сильніше:

– Нам час, любий, – тихо промовивши, повела далі за собою.

2011 рік.

– Міло, я не можу повірити, що ти проти поїздки, – молода жінка сиділа на ліжку та гладила малу чорну грудку шерсті, а кошеня у відповідь лестилося та мурчало.

– Олено, я не проти поїздки загалом, я проти поїздки у такому стані. І потяги, це зовсім не моя тема. Тут занадто людно, – жінка жваво ходила по купе, та дивилася під ноги.

– Ну чого ти? Я думаю, те все лише байки. Не вірю у ці потойбічні штуки, має бути об'єктивне пояснення.

– І ця жінка дружить зі мною. Лєна, я не можу у це повірити. Ти чула взагалі, що я тобі тільки-но розповіла?

– Я не знаю. Подробиці розповість Світлана, якщо знає, але твій сон...

– Ти мене убиваєш. Не сон, а видіння – це по-перше. По-друге, мене бентежить, що це єдина інформація, яка мені поки доступна. Я не відчуваю, ні людей, до яких їду, ні місця. А це, моя люба, не добре, – Міла зняла широку білу кофтину та погладила живіт. – Їй там лише другий місяць, а я на роботу її везу.

Уже наступного ранку жінки з валізами та кошеням у кошику прибули до маєтку Зарічних у Київській області. Будинок розташовувався на закритій височенним парканом площі у лісі. Окрім будинку на території знаходився великий садок, охайне озерце, та двір де живе прислуга і тварини. Розкіш та велич минулого захоплювала з перших хвилин, та Мілу захопило дещо інше.

– Олено, чого не попередила, що тут є жертви окрім пари родичів?

– Тобто? – жінка налякано озирнулася.

Тим часом з будинку до них вийшла приємна дівчина років двадцяти та привітна служниця.

– Ласкаво прошу, до нашого сімейного маєтку, садиби Зарічних, – трохи награно говорила господиня.

– Дякуємо, – відповіла Олена, та штовхнула подругу, яка уважно дивилася у сторону садка. – Світланко, це моя подруга Міла, вона відь...

– Знаюча, – перебила вагітна, простягаючи руку господині маєтку.

– Дуже приємно, Міло. Я, Світлана Зарічна. Цей будинок побудував мій прапрадідусь.

– А де Ваш брат? Що з ним трапилося?

– Звідки Ви знаєте, що з ним щось не те?

– Трапилося те, що я здихаю у цьому проклятому будинку, – грубий чоловічий голос, сповнений розпачу, почувся позаду Світлани.