ГЛАВА 2 Фамільяр

Дзвін навколо стоїть з таким гулом, ніби на голову сиплять не одну пригорщу монет. Знову цей нав'язливий, бридкий дзенькіт від якого кров у жилах холоне. Оглядаюся, проклятих копійок не видно ніде, але дзвін не перестає, а здається, навпаки гучнішає. Навколо бачу лише розжарене, бурхливе небо, кольору смерті: ніби кров'яні потоки перетікають у вогняну лаву, переплітаючись з білим димом та всеосяжною темрявою. Під ногами розлите щось в'язке та тепле – кров, при чому не моя. Налякано відступаю. У руках відчуваю щось слизьке, переводжу погляд – це людське серце, яке стікає ще теплим кров'яним потоком по моїх руках. Металевий запах пробирається у саму душу, викликаючи хвилю відрази. Хочу викинути орган та не можу, руки не підвладні моїй волі. Раз за разом намагаюся це зробити, але марно. Нарешті відкидаю його, та викрикую слово, яке найбільше мене зараз турбує: «dominus». Перекладаючи з латині, це означає «Творець», тобто Господь, а використана мова передрікає одне – доведеться використовувати серйозне заклинання чи молитву.

Прокинулася у холодному поту, як і попередні ночі, тремтячою рукою намацуючи вимикач лампи. М’яке світло заповнює простору спальню, витісняючи зрадницьку темряву. Атласним халатом, що лежить поруч на тумбі, витираю росу з лоба та кидаю його на підлогу. Чесно кажучи, мені зараз абсолютно байдуже чим витерти доказ мого страху перед майбутнім та сновидінням, яке точно не принесе нічого доброго.

Відколи померла моя двоюрідна бабуся, мало розуміло, як жити з тими силами, що прогресують у мені. Я доволі погано читаю сни, а ще гірше орієнтуюся у знаках долі. Бабуся Оглафія казала, що кожна деталь є важливою, а кожний момент передбачення може бути, як прямою мовою вищих сил, так і символічним знаком. Я розумію її слова та не розумію, як розібратися з усім.

Пройшло п'ять років, відтоді, як я опанувала свої уміння. Бабуся Глаша допомогла провести обряд прийняття дару та навчила блокувати певні моменти, які добряче заважають нормально жити, а точніше намагатися те робити. Наприклад: вільне спілкування з духами. Не дуже приємно йти вулицею та бачити покійників, чи читати думки оточуючих, знати їх дії, бачити життя незнайомців – це якщо глобально. Таке життя мені геть дивне та чуже. Знати чого дзвонить подруга, чи чого хоче симпатичний чоловік, що з тобою знайомиться, не додає будням духу авантюризму. Тому налаштувавши свої надприродні здібності я живу нормальним життям, як більшість незаміжніх дівчат: робота, посиденьки з подругами, побачення та нічні мрії про сімейне майбутнє. Ну нормальним, якщо пропустити магічний момент біографії, та кров на моїх руках. Саме перед пробудженням мого дару, я безжально розправилася з тією, що забрала життя моєї подруги та посягала на моє кухонною сокирою. Я убила нападницю голіруч, задушила, навіть не зовсім пам'ятаючи те.

Того дня мої здібності передбачення продемонстрували себе вперше, у вигляді певних зорових та слухових галюцинацій. Тоді я була не готовою, вважала себе просто дивачкою, яка сходить з розуму. Тепер же я знаюча пані із сімейною книгою заклинань, яку перечитала повністю, аби знайти заклинання на латині зі сновидіння. І знайшла добрий десяток, який не використовувався сотню років точно, а те і більше. Були вони здебільшого проти усякого роду злих сутностей і це, ой, як не тішить.

Уже два тижні мені сниться один і той самий жахливий сон, який пробуджує мене о третій ночі. Та більше тривожить дзенькіт, звук, з якого шість років тому почалося реальне жахіття.

Різкий тріск у ванній різко витягує мене з роздумів.

– Що це?

Хапаю повітря ротом та буквально затримаю дихання. Мені страшно спричинити найменший звук. Через певний час згадую, що не дихаю. Різко втягую повітря. Легені палають вогнем, а серце оглушливо стукотить. Шум у вухах та гарячку у голові перебиває новий звук – усі мої засоби догляду за собою, які стояли на поличках, з грюкотом падають у ванну та на підлогу. Знову ступор. Протяжне нявкання звучить, як ранкова молитва.

– Марто!? Най тобі грець! Годі громити квартиру, дуринда нещасна. Ти гірше ніж нашестя сарани у неврожайний рік.

Марта – це чорна, безрідна кішка покійної бабусі, яку я забрала собі після похорону. Бідній важко живеться у чотирьох стінах після вільних лісових просторів, але вибору у неї немає. Я ж не можу залишити тварину саму у лісі. Хоч інколи її кривий погляд схиляє до цих думок.

Не вмикаючи світло, ще на досі тремтячих ногах, плентаюся коридором до ванної кімнати. А там, судячи зі звуку, уже й карниз зі шторкою пішов у хід.

– Як ти туди, зараза, проникла? А головне коли?

Уже узявшись за ручку дверей, мене зупиняє поява кішки, яка буквально вилітає з вітальні, зубами хапає мене за поділ нічної сорочки та тягне до виходу з квартири.

– Якщо ти тут, то хто там?

За дверима чується падіння, а потім ляскання по мокрій плитці, хтось ніби плескає босими ногами. Під шкірою боляче мчить страх, а Марта стає попереду мене та шипить на двері. Я рефлекторно вмикаю світло та воно починає мерехкотіти, як у більшості фільмів жаху. Ручка дверей у ванну різко провертається, в цей момент моє відображення із дзеркала кричить: «Біжи!» Усі чотири лампочки у люстрі над моєю головою вибухають, а з уже відчинених дверей виходить незрозуміла тінь. Марта шиплячи кидається на невідоме створіння та збільшується до розмірів доброго леопарда. Я хапаю висяче біля входу пальто й вибігаю за двері квартири. Не озираючись пролітаю прогін, як чую пронизливий писк та ричання, чи правильніше сказати бойовий клич кота. Марта явно оборонялася. Світло згасло, не звертаючи увагу я біжу на стоянку у кімнатних капцях по снігу, аж земля горить.