Сьогодення 44

А ось те, що залишилося від паруючої монстро-графині, Вендор уже бачив раніше й був шокований цим. Це був велетень, який багато років тому викликав свій жахливий рай. Оголений, напівпрозорий велетень, немов безтілесний дух, огорнений білою аурою, висів у повітрі й зухвало посміхався рудобородою фізіономією. Вендор оторопів, а велетень почав говорити:

— Дякую тобі, дурний паладине, що нарешті звільнив мене від пут тіла цієї жінки. Я так втомився сидіти всі ці роки в ній, як у в'язниці, й отруювати її свідомість, змушуючи робити те, що потрібно мені! Ти, напевно, дивуєшся як? Дуже просто! Коли ви зі своїм клятим генералом завадили моїм планам, я саме поглинав цю дівчину, коли вона була ще підлітком, і частково увійшов у її душу й тіло. А потім, коли один із ваших спритних мерзотників розпоров мені живіт, я встиг подумати, що слід врятувати свій дух і частину тіла в цій юній особі, щоб надалі продовжити здійснювати свої плани. Так і сталося. Ось так-то. Але зараз я сильний! Я більше не потребую цього крихкого тільця. Рай близько, і я буду володарем! Що ж, паладине, змирися зі своєю долею!

Вендор із лютим криком налетів на велетня, однак той злетів так, що Вендор не міг навіть у стрибку його дістати. Велетень вигукнув:

— Змирися, паладине! Так тобі легше буде стати прекрасним!

У цей момент із воронки почулася оглушлива відрижка, і на місто впав величезний відросток. Гуркіт був такий, що у Вендора заклало вуха, а удар об землю звалив із ніг. Упавши, Вендор побачив, як із воронки в бік міста летіли дві яскраво-блакитні цятки. Спочатку вони летіли разом, а потім розділилися й зникли десь у зруйнованому палаючому місті. Велетень радісно вигукнув:

— Хазяїн наближається! Він особисто хоче подивитися на цей світ! Це велика честь!

З воронки простягнувся товстий м'ясистий слизький хобот і завис над головою паруючого велетня. Велетень почав спілкуватися з хоботом:

— Так, хазяїне! Так! Повністю! Можете матеріалізуватися! Дуже радий! Що? Хазяїне? Але чому? За що?! І велетень несамовито закричав, а хобот втягнув його в себе. Вендор бачив, як кругла грудка, яка секунду тому була велетнем, просувається вздовж хобота. Слідом за цим назад у воронку затягнувся й хобот.

Вендор почув слабкий жіночий кашель. Він обернувся й побачив, що графиня прийшла до тями. Він наблизився, схилився над нею й зняв шолом. Вона важко дихала. Очі її були тьмяними, але вона впізнала Вендора й, взявши його руку в обладунку, слабким голосом прохрипіла:

— Вендоре, Вендоре! Це не я! Я не вбивала Реджинальда! Я не вбивала їх усіх! Це монстр сидів у мені з самого дитинства! Це він усіх убивав, а зараз він зник! Повір мені, Вендоре, прошу! Повір, я любила Реджинальда, і Арімана… Вилиці Вендора заграли, але він відповів:

— Я вірю…

Будинки були зруйновані, полум'я вирувало. Гіліас із Бріаном ховалися в руїнах одного будинку. Ерідор і Трал — у зруйнованій будівлі навпроти. Мерзенні монстри в хітині наступали. Друзі вже вбили кількох із них, поки відступали, але все ж проти цілого загону не вистояти. До того ж крилатий монстр, який зносив цілі поверхи, викликав сильне побоювання. Гіліасу якраз було видно воронку, і літаючий монстр, мабуть, шукав їх.

У цей момент Гіліас побачив, як із воронки вилетіли дві сині зірочки. Спочатку вони летіли разом, але потім розділилися. Одна зірочка стала описувати дугу й опускатися кудись у дальню частину міста. Друга, здавалося, наближається саме до того місця, де ховалися вони. Так і було. Зірочка миттєво набула обрисів величезного чорного посоха з яскраво сяючою синьою серцевиною. Посох пробив дах і стіну будинку, де знаходилися Трал та Ерідор, і встромився в підлогу за кілька сантиметрів від останнього.

Ерідор спочатку відсахнувся, але потім наблизився до посоха. Він був вищий за людський зріст. Посох яскраво пульсував синім світлом і вабив до себе! Ерідор простягнув до нього руку. Трал скрикнув:

— Ні! Не чіпай його! Але було пізно. Кисть зімкнулася, міцно схопивши посох!

Дух Арімана був у гніві! Ні! Гнів — це було не те слово. Занадто слабке. У той момент, коли лорд Аріман увійшов у портал і опинився в жахливому раю, його дух відокремився й знайшов притулок у посоху, який так і не зміг зруйнуватися. І весь цей час він, замкнутий у такому малому просторі, виношував план помсти графині та раю в принципі. А коли вирвався назовні, то відчув щось таке рідне й близьке, немов власне тіло. Туди дух Арімана й направив посох. І тепер, злившись воєдино з молодим Ерідором, Аріман жадав помсти всьому злу, що тільки трапиться йому на очі.

Ерідор відчув, як у ньому оселився хтось іще. І це було приємно. Тільки зараз він зрозумів, що все життя йому не вистачало чогось, щоб відчувати свою завершеність. І ось те, що оселилося в ньому, зробило його досконалим. Ерідор відчув безкрайній спокій. І водночас він відчув біль і гнів того, хто ввійшов у нього. А також жагу помсти. І це тепер його власний біль, власний гнів, власна жага помсти! Ерідор та Аріман тепер стали одним цілим.

Ерідор злетів над землею. Він відчув, як потоки вихрової магії пронизують його тіло, але не завдають шкоди. Дух Арімана, поки був у заточенні, придумав, як уникати шкоди для тілесної оболонки, і це діяло. Ерідор зніс стіну перед собою й, полетівши над землею, попрямував до хітинових монстрів. Вони атакували його, однак були відкинуті або розірвані вихровою магією. Аріман та Ерідор не зупиняться, поки не знищать останнього монстра й рай!