Сьогодення 42

Це явно нові темні боги були на його боці. З'їсти свого кривдника, після якого все життя пішло шкереберть, — це було більше, ніж він міг мріяти. А це нове тіло, яке він отримав від господині, було просто чудовим. Саме цього Фарівові й не вистачало. З цим тілом він відчував непереборну силу й безмежні можливості.

Спочатку, коли Фарів перетворився на «прекрасного», він збентежився, що не зможе більше віддаватися своїм брудним розпустам із людьми й тваринами. Однак це було лише до першої з'їденої людини. Процес поглинання й перетравлення живої істоти приніс йому таке задоволення, яке в сто крат перевищувало все те, що він відчував до цього. І ось така удача — пожерти самого Дуліфа, якого він ненавидів усією своєю чорною душею. Фарів просто завмер, не відриваючи погляду від Дуліфа. Від збудження у Фаріва затремтіли руки.

Дуліф закричав знову:

— Фаріве, мерзотнику, відпусти дівчину й дитину!

Фарів грайливо усміхнувся й, закочуючи від передчуття задоволення очі, видавив:

— Хо-хо, хо-хо... Він дбайливо поклав своїх колишніх жертв на каміння вулиці й став повільно наближатися до Дуліфа, розмірено клацаючи безліччю своїх ніжок.

Дуліф шепнув Фральді на вушко:

— Біжи! Біжи якнайшвидше звідси й не обертайся! Біжи до своїх. Я потім знайду тебе. Промовивши це, він ніжно торкнувся губ Фральди й відпустив її руку. Сльози застигли в її очах. Вона на секунду завмерла, намагаючись сильніше закарбувати обличчя Дуліфа у своїй пам'яті, а потім, немов стріла, майнула в найближчий провулок.

Дуліф, чмокаючи й кривлячи обличчя, повільно повернув голову до Фаріва й сказав:

— Яка ж ти мерзота, Фаріве. Мабуть, це й є твоє справжнє обличчя — смердюча гіагінська мокриця! Як я шкодую, що не розчавив тебе там, біля гори Арімана. Ну нічого. Зараз я виправлю цей недолік.

Фарів на це лише видав щось схоже на грайливий сміх:

— Хо-хо, хо-хо... — і наближався. Дуліф затиснув молот обома руками й побіг на Фаріва! Але не встиг він і оком змигнути, попри всю свою швидкість і досвід бою, як пропустив перший удар. Здавалося, Фарів просто став боком, однак він випустив довге щупальце з тіла, яке, немов металевий трос, ударило гнома. Дуліф відлетів убік, у стіну будинку.

Прокляття! Гном підскочив і знову кинувся на Фаріва. Щупальця він зміг уникнути, і від клішні ухилився. Підстрибнув і щосили вдарив електромеханічним молотом у хітин Фаріва! Пролунав гучний хлопок і!.. І нічого! А далі сталося щось таке, чого Дуліф навіть уявити не міг. Фарів примудрився вигнутися й схопити його своїми лапками, повністю знерухомивши. Потім завдав удару клішнею. Дуліф ледь відсмикнув голову вбік, і удар прийшовся на плече. Здавалося, що вдарили величезним важким каменем. Плече оніміло й пекло.

Наступний удар. Дуліф знову встиг відсмикнути голову, однак удар навскіс розсік шкіру. Очі залила кров. Наступної миті Дуліф відчув, як злетів у повітря, і два найсильніші удари влучили йому в тіло й знову в голову. Він вкотре вдарився об стіну будинку й упав на тротуар. Свідомість майже покинула його. Монстр наближався. Дуліф зрозумів, що це останній бій. Ось тобі й паладин. Ось тобі й вояка. Загине від клішень якоїсь мокриці-переростка.

І тут пролунав третій удар клішнею. Дуліф вліпився в стіну й повалився на землю вже без тями. Фарів після цього ніжно взяв Дуліфа за комір, підняв і поклав на іншу клішню. Те, що він без свідомості, звісно, було погано. Хотілося б послухати, як він кричить, коли його поглинають, а потім відчувати, як він волає й перетравлюється вже всередині, але краще було не ризикувати. Цей гном дуже спритний, і якби був при тямі, міг би ще й утекти, а це просто неприпустимо. До того ж його можна буде привести до тями перед самим поглинанням! Точно!

І Фарів, мило усміхаючись, вирушив на пошуки відра й води, щоб облити нею Дуліфа в потрібний момент. Коли Фарів побрів на пошуки, йому здалося, що його ноша на клішні заважка. Але цього просто не могло бути. Фарів міг цілий будинок, цілу гору звернути. Це, мабуть, було щось інше. Однак, чим довше тривали пошуки, тим важче й важче ставало утримувати тіло Дуліфа.

Фарів, скривившись, подивився на клішню з Дуліфом, і в цей момент клішню притиснуло до землі з такою силою, немов на неї справді впала гора. Дуліфа охопила світла аура. Його рани затягнулися. Кров немов випарувалася. Він різко розплющив очі, і вони горіли білим полум'ям. Фарів злякався, скрикнув, заніс клішню й ударив. Але Дуліф уже стояв на ногах. Він зупинив клішню однією рукою. А потім із надзвичайною спритністю крутнув обома руками клішню й вирвав її з тіла Фаріва. Той навіть скрикнути не встиг. Просто його очі широко розкрилися, і він із жахом дивився на Дуліфа.

Потім Дуліф мовчки зробив те саме з другою клішнею й оперіщив нею самого Фаріва так, що той осів, а хітин на корпусі тріснув. Фарів мовчки спостерігав картину свого знищення. У цей момент Дуліф стрибком наблизився до голови й рук Фаріва. Притримуючись лівою рукою за корпус, Дуліф промовив надзвичайним громогласним тоном:

— Господь відпускає твої гріхи. Прийміть його милість смиренно.

І після цих слів схопив Фаріва за голову, одним рухом висмикнув її, немов гриб, із жахливого хітинового корпусу й викинув за дахи кількох будинків. Тіло сіпнулося й стало валитися набік. Дуліф зістрибнув і спрямував свій білополум'яний погляд у небо. З багряно-жовтої воронки вивалився величезний відросток, вкритий багряним слизом. Дуліф відчув тремтіння землі від удару й пішов у напрямку відростка, що впав. Душа первопаладина відродилася в ньому...