Сьогодення 38

І всі, хто будуть навколо нього, будуть задоволені й радісні. Ніколи не буде самотності й печалі в тих, хто поруч із ним. У підвал входив старий Тримо, а вийшов зовсім інший, кращий Тримо! З усмішкою він завернув за ріг і оторопів. Від несподіванки усмішка зникла з його обличчя, а шабля випала з рук.

За кілька метрів від нього стояв Вендор у дверному отворі, а біля його ніг лежали троє перебинтованих охоронців графині. Вендор різко повернув голову до Тримо, щойно той з'явився з-за рогу. Праве око Тримо почало сіпатися в нервовому тику. Не може такого бути! Боги не можуть так жорстоко з ним поводитися. Це просто несправедливо — бути за крок від нового життя й не досягти його.

Вендор попрямував до Тримо. Той навіть не спробував підняти шаблю. Вендор зрозумів, побачивши обличчя й зброю Тримо, що той бився й вислизнув із місця бою. Він хотів запитати Тримо, що відбувається в цьому маєтку, не сумніваючись, що той зі страху вибовкає все. Але Тримо випередив його. Він болісно видихнув:

— Вендор!... Вендор здивовано відповів:

— Тримо…

— Вендоре… Це несправедливо! Ти не повинен мене вбивати! Я щойно уникнув долі, набагато страшнішої за смерть! У мене нове життя, я більше не вбивця! Я не можу зараз померти! Це буде жорстокий удар для неї! — лепетав Тримо з вологими очима.

Вендор нічого не зрозумів, але осадив Тримо:

— Зупинися! Що сталося? Що взагалі відбувається в маєтку? Де прислуга і хто ці перебинтовані мерзенні постаті? Тримо почав пояснювати:

— Це особиста охорона графині! Вона зібрала всіх слуг у підвалі й проводить магічний ритуал із заклику якогось раю! Я ледве звідти втік!

Вендор зблід, почувши слово «рай»! Невже графиня може закликати рай? Востаннє, коли він чув про рай, це закінчилося загибеллю цілого міста і… його коханої. Тримо помітив, що Вендор змінився в обличчі. Може, це слушний момент, щоб випросити собі пощади. Він звернувся до Вендора:

— Відпусти мене, Вендоре. Я почну нове життя. Я втомився бути звіром, хочу бути людиною…

Вендор уже майже не слухав Тримо. Насувалася набагато страшніша біда, ніж колишній поплічник графині, що намагався втекти. Вендор ствердно кивнув і, обійшовши Тримо, попрямував у бік підвалу. Тримо тремтячою рукою підняв шаблю й несподівано знову почув, як його покликав Вендор. Він закам'янів. Ні, боги! Невже він передумав? А Вендор сказав:

— Тримо… Якщо в тебе тут є близькі люди, забирай їх подалі від міста. Можливо, сьогодні тут буде смертельно небезпечно перебувати.

Тримо, не обертаючись, кивнув, облизавши пересохлі губи, й відповів:

— Зрозумів… Дякую. І Вендоре… Якщо ти хочеш спуститися в підвал, то знай: графиня вже не графиня. Вона перетворилася на щось огидне і, мабуть, хоче перетворити й усіх інших на собі подібних. Вендор мовчки кивнув і пішов до підвалу.

Тримо чув віддалені кроки й, запхавши тремтячою рукою шаблю в піхви, кинувся щодуху з маєтку геть. Тримо, мабуть, уперше в житті вирішив віддячити. Віддячити Вендору за те, що той дав йому шанс почати нове життя. Тримо сам собі дав слово, поки стрімголов біг до будинку Ефіри, що поїде дуже далеко з цього міста — туди, де завжди спокійно й усі посміхаються. Він забере кохану та її родину й напише про Вендора найкращу книгу, яку будь-коли писали. А псевдонім поставить «Вендор Райс», і коли книга стане популярною, нехай усі думають, що її написав сам Вендор!

                                                                              * * *

Трал ішов у цілковитому розчаруванні. Вони билися з убивцями, відьмою та її монстром. Їх мало не розстріляла чи підірвала бандитська зграя на дирижаблях. Вибухи завалили кам'яний вхід старої вежі, і вони опинилися в непроглядній темряві. І все це для чого? Взагалі ні для чого! Ось так.

У вежі, точніше в її підвалі, не було абсолютно нічого цікавого для Трала. Ні скринь зі скарбами, ні ще однієї партії небезпечних суперників, ні в'язнів, які потім виявилися б принцами й винагородили героїв. Або в'язнів, які також могли б виявитися принцесами й... також винагородити Трала! Але тут не було нічого подібного. Великий підвал, що слугував лабораторією мага, був майже порожній, за винятком шаф, забитих книгами, папірусами, інгредієнтами й алхімічними приладами, і мав кепський запах. У середині зали були стільці й столи, заляпані старою кров'ю, та кілька черепів людей і якихось ікластих створінь. І це було все, що можна було знайти в цьому підвалі.

Ерідор спочатку створив заклинання малої іскри, оскільки на більше не був здатний, а потім вони відшукали смолоскипи. Трал обшукав кожен куток цього приміщення. Він навіть знайшов кам'яну плиту, що активувала потайні двері, однак скарбів не знайшов. Він був жорстоко розчавлений усвідомленням цього. Він розчаровано плюхнувся на один зі стільців, спостерігаючи, як Ерідор і Гіліас радісно й жваво перебирають забиті, як вважав Трал, мотлохом полиці й усміхаються, розглядаючи то книгу, то флакончик із якимось зіллям.

Бріан незрозуміло звідки відшукав маленьке зелене яблуко й мирно його жував осторонь. Гіліас, знявши шолом, повернувся до Трала й із захопленим обличчям та оберемком книг збуджено промовив: — Та тут же цілий скарб, щоб мене демони розірвали! Усі ці фоліанти безцінні з наукової точки зору! Ерідор, копаючись у скляних мензурках, не повертаючись, відповів таким же голосом: