Сьогодення 29

Над головою Раміра щось клацнуло, немов величезний дзьоб, і знову пролунав голос:

— Цього достатньо! Вони відшукають паладинів і вб'ють. А тепер віддай те, що в тебе за спиною.

Рамір геть забув, що притягнув із собою молодих людей. Цей хлопець із дівчиною — плата за розмову з відьмою. Якщо спуститися до неї без жертви, вона тебе вже ніколи не випустить назад на білий світ — так казали в братстві. Він штовхнув поперед себе зв'язаних бранців. Очі в темряві трохи звикли й почали розрізняти силуети. Те, що він розгледів, змусило його здригнутися. Щось, що нагадувало довгу шию, яка закінчувалася головою з роззявленою пащею, і довгі руки, або те, що було на них схоже. Це було жахливо. Він почав відступати, коли знову почув голос, що кликав його:

— Раміре!

Він закам'янів. Його кинуло в жар і холод одночасно. Прокляття, невже вона не хоче його відпускати? Чи жертв замало? Він так просто не здасться! Рамір вхопився за руків'я меча, готовий миттєво розвернутися й завдати удару. Але у відповідь почув мерзенні звуки роздертої плоті, приглушений стогін людей із затканими ротами й знову голос:

— Дякую, Раміре. Ці двоє просто чудові… на смак.

Рамір мовчки продовжив шлях до виходу неспішним кроком, боячись прискоритися й соромлячись власного страху. А потім різко кинувся вперед, спотикаючись, падаючи й знову підхоплюючись. До демонів усе! Поруч немає жодного побратима, щоб присоромити його. Але залишатися у відьминій ямі більше не було сил. Тепер треба навідатися до вбивць Червоного Братства. Але це буде значно легше…

                                                                            ***

Хлопці від'їхали не так уже й далеко від міста. Вони проїжджали повз мальовничі пороги широкої річки. Ерідор попросив зупинитися. Ніхто не розумів навіщо, аж поки він не дістав зі своєї торби невеликий мольберт. Останнім часом Ерідор таємно від усіх почав малювати. Він соромився цього, але після розправи над бандитами в підвалі сором’язливість зникла. Він захотів зробити ескізи своїх друзів на тлі бурхливої річки, далеких гір та могутнього дуба.

Ніхто не був проти. Ерідор показав свої попередні начерки — вони були досить вправними. Гіліас запропонував намалювати за ними картини, коли вони повернуться. Ерідор був цілком згоден — він і сам збирався це зробити. Гіліаса непокоїло лише те, де зберігати мольберт і малюнки, коли вони прибудуть на місце. Але це хвилювало тільки його. Решта хлопців уже охоче позували: і в обладунках, і на тлі дуба, і біля техноката. Вигадували різні пози та комбінації. Малюнків назбиралося безліч: і кумедних, і невдалих, і навіть по-справжньому героїчних. Вони так захопилися, що не помітили, як ранок змінився днем, а той, своєю чергою, схилився до вечора.

Вирішили заночувати тут же. Ерідору це підходило — він встиг зробити вечірні замальовки. Та слід було ставити намети. Коли табір було облаштовано й багаття почало розгоратися, друзі взялися готувати вечерю: наваристий суп та підсмажене на вогні м'ясо в духмяних прянощах. Трал сьорбнув із тарілки, пожував м'ясо, але обличчя його залишилося невдоволеним. Він поставив миску на землю й похмуро мовив:

— Так і знав, що це станеться. Бріан здивовано поглянув на нього. Той пояснив:

— Так і знав: щойно підемо в похід, як мені захочеться чогось, чого ми не взяли з собою… Гіліас здивувався:

— О Боги, Трале! Що ми ще не взяли? Технокати аж ломляться від припасів. Той усе одно скривився й, похитавши головою, відповів:

— Ні. Одну річ ми таки забули. Хоча мама мені радила її взяти. Я тоді не хотів і відмовився. Прокляття, а зараз жахливо кортить! Ерідор усміхнувся:

— Трале, ти як завжди! Як тоді за містом, позаторік. Всі взяли з собою по чотири пляшки «Варти Громвольда», а ти дві «Сяйва Півночі», які так і не випив, бо хотів бодай ковток «Місячного Зеніту», якого ні в кого не було. Гіліас і Бріан засміялися:

— Точно-точно! Пам’ятаю. Всі співали пісень, а Трал сидів надутий. Ще й вночі хотів нишком збігати до міської таверни за тим напоєм! — пригадав Бріан. А Гіліас запитав:

— То чого ж ти хочеш зараз, що так кривишся?

— Сиру! — різко відповів Трал і додав:

— Я хочу шмат жирного сиру! Отак прямо відкушувати великими шматки від жирної головки! У мене аж присмак на язиці, наче я щойно його скуштував.

Бріан розреготався:

— Як і тоді! Теж відчував присмак «Місячного Зеніту» в роті. Обличчя Трала змінилося, стало загадково-серйозним. Він мовив:

— Знаєте, що я подумав? Тоді бігти в місто вночі була дурна ідея. Але зараз у нас є технокати. Я миттю злітаю в місто. У мене вдома лежить отака головка сиру. Він дуже жирний і смачний, на всіх вистачить. Ну, що скажете? Я стрілою туди й назад! Всі засміялися з цієї пропозиції. Гіліас відповів за всіх:

— Не вигадуй, Трале. Ми вирушили в серйозний похід, а не на пікнік. Ми маємо триматися разом. До того ж повертатися — погана прикмета. Ти краще поїж те, що є, і лягай спати. А завтра все мине. Трал прицмокнув губами, присів і відповів:

— Може, ти й правий… Це якось по-дитячому — їхати назад за сиром… Хоча він такий смачний, ви собі не уявляєте.

Після цих слів він знову взяв миску й продовжив їсти. Невдовзі вечеря закінчилася. Гіліас і Трал надумали поплавати ввечері. Бріан і Ерідор залишилися біля наметів. Ерідор закріпив енерголіхтар на довгій ніжці й заходився доопрацьовувати свої малюнки. Бріан із цікавістю спостерігав, жуючи червоне яблуко. Друг приємно здивував його своїм хистом. Однак якась неясна тривога почала рости у свідомості Бріана.