Минуле 52

Сатрі дістала з-під обладунків іскру, поклала її на підлогу й, усміхнувшись, промовила:

— Ти не залишишся один. Я завжди буду з тобою у твоєму серці. Подбай про малюка. Я люблю тебе.

Після цих слів вона розтиснула руку, і вмить її разом зі щупальцем затягнуло в портал, який тут же закрився. Дуліф упав на землю на тому місці, де секунду тому було мерзенне щупальце, розмахнувшись мечем щосили. А Вендор Райс несамовито закричав:

— НІ-І-І! НІ-І-І-І! ГОСПОДИ, НІ-І-І-І!

Вендор втратив не лише свою кохану — він втратив власну душу. Обличчя його спотворилося в невимовній гримасі безвиході та байдужості. Він упав на коліна, тіло його знесилилося. Голова та очі гарячково поверталися з боку в бік, немов шукаючи щось у порожнечі. Навколо шаленіли жахливі створіння, що жадали вбити все живе, але Вендор їх не бачив — йому було абсолютно байдуже. Перед очима стояло лише обличчя Сатрі за мить до її зникнення в тому порталі…

Однак Дуліфу було не байдуже. Він підхопив сферу з іскрою, засунув її до кишені й став на захист свого командира. Створіння наступали, але гном бився, немов лев, дістаючи рани й не звертаючи на них уваги. Він не помре сам і не віддасть на поталу ворогам свого командира. Тільки так він змиє свою ганьбу. Тільки так! Такі думки панували в голові Дуліфа, поки він гарчав і сік чудовиськ направо й наліво…

Монстрів у вежі було перебито. Дуліф посадив збожеволілого від горя Вендора на один із технокатів. Поруч він поклав тіло свого друга Ділая, який помер від смертельної рани на руках у гнома, благаючи виконати його останню волю. Першим проханням було передати дружині, що він її дуже кохав, а другим — подарувати синові його обладунки…

Реджинальд посадив у другий технокат юну дівчину, загорнуту в плащ. Уцілілі виїхали з вежі й почали спускатися вулицями, переповненими моторошними почварами, на яких перетворилися мешканці. Вони пробивалися крізь гори трупів, освітлених загравою численних пожеж. Уся ця картина та загибель друга мали б пригнічувати Реджинальда. Однак він не міг відірвати погляду від юної білявої красуні, яку врятував. Йому було щиро соромно за себе, але він нічого не міг із собою вдіяти. Він думав про те, якою вона стане, коли підросте, і як комусь пощастить із нею. Несподівано для себе він запитав:

— Як звати тебе, дитино?

Вона повернула до нього своє юне миле личко, поправила світлі кучері, усміхнулася й стиха відповіла: — Агнес. Агнес Манфол, пане.

А за кілька кілометрів від охопленого вогнем Грімдора на допомогу рухався Дев'ятий легіон. Генерал, таємно від усіх, послав за підкріпленням. Однак до того часу, як Дев'ятий легіон дістанеться Грімдора, він застане лише небагатьох уцілілих із Сьомого легіону, поодиноких мешканців, які дивом не перетворилися на монстрів, та згарище замість міста, яке різкий вітер розносить на всі чотири сторони…