Минуле 50

З тіла простяглася довга кістяна рука, вхопила юнака, що кричав, і затягла в жахливу безформність. Крізь мерзенну плоть було видно, як юнак бореться за своє життя, відчайдушно рухаючи руками й ногами. Але невдовзі він припинив рух. Велетень відригнув і єхидно усміхнувся, дивлячись просто на генерала. Той скрикнув, піднявши клинок:

— Тепер ти, тварюко, помреш! Ми позбавимо землю такого тягаря, як ти! Велетень усміхнувся й відповів:

— Занадто пізно! Я розпочав ритуал приходу раю. Він незворотний! Не хвилюйтеся так, генерале, скоро все скінчиться, і ми всі опинимося в раю! До того ж рай щоразу приходить різний. Наскільки я чую, цього разу він буде чимось дуууже великим. І це чудово. Сідайте й розслабтеся, генерале. Скоро ви та ваші люди станете прекрасними, як усі мешканці цього міста. А потім настане рай на землі, ха-ха-ха! Генерал скривився й відповів:

— Смерть для тебе буде невідворотною, виродку демонів! — і кинувся на велетня...

Вендор Райс шукав свій клинок. І коли знайшов, хотів приєднатися до решти, щоб покласти край злодіянням жахливого велетня. Він тільки-но попрямував у потрібний бік, як раптом його збило вбік щось, схоже на таран. Він відлетів у колону, вдарився об неї, але тут же підхопився на ноги. Що це було? Ще одна почвара безодні? Але він не відчував її… І тоді він побачив, якою силою його збило. Це були… Альтарі! Троє Альтарі чоловічої статі, без шоломів, але в бойових костюмах. Вони ширяли в повітрі, махаючи крилами, освітлені червоною аурою.

Але з ними було явно щось не так. Їхні обличчя були жахливо спотворені. Очі на щоках, зуби на підборідді. Ріг із чола. А в одного з них, здавалося, нижня щелепа була поміняна місцями з верхньою. Альтарі були жахливі. Такого Вендор не очікував. А їхні очі! Вони були божевільні. Ці Альтарі були… злом. Але як же так? Та розмірковувати про це не було часу. Двоє Альтарі кинулися на Вендора. Швидкість їхнього переміщення була такою ж стрімкою, як і в порідь безодні. Він ледве встиг ухилитися від одного. Другий підхопив його й намагався розкусити шолом, гарчачи й несамовито цокаючи по ньому зубами. Вендор чув, як скриплять надміцні зуби створіння зірок об його шолом, і це було жахливо. Він всадив клинок по саме руків'я йому в пах.

Альтарі випустив Вендора, але до землі той долетіти не встиг. Двоє інших підхопили Вендора за голову й ноги й почали кружляти в шаленій каруселі, а потім закинули в стіну. Удар був надсильний. Вендор вибив камінь зі стіни, і йому здалося, що обладунок дав тріщину. Він упав обличчям на підлогу й відчув, як йому на спину приземлилися Альтарі. Вони вхопилися за частини латів і почали їх тягнути. Вендор розумів: якщо вони зірвуть хоч одну секцію обладунку — він уже не живий. І в ту ж мить він відчув, як щось сильне змахнуло Альтарі з його спини.

Вендор підвівся й побачив… Сатрі. Вона, охоплена жовтою бойовою аурою, в сяючих обладунках, у шоломі й з вогняним батогом у руках, ширяла в повітрі, ставши перешкодою між ним і трьома жахливими Альтарі. Вона прийшла, щоб врятувати його! Врятувати своє кохання. Альтарі не впізнали свою одноплемінницю й з таким же ревом кинулися на неї. Вона блискавично завдала ударів ногами й рукою по одному з Альтарі. Той каменем упав на підлогу й одразу хотів піднятися. Але Вендор не дав цьому статися. Він також завдав серію з п'яти ударів у корпус і голову Альтарі, приголомшивши того. А потім, піднявши лівою рукою, кілька разів простромив груди своїм клинком.

Господи милосердний! Вбивати Альтарі — це жахливо. А вбивати спотворених Альтарі — це взагалі найгірше страхіття паладина. І це випало на долю Вендора. Він думав, що немає нічого гіршого за руйнування ордену. Виявилося, що є — власноручне позбавлення життя дітей зірок. Сатрі, спритно ухиляючись у повітрі від атак своїх побратимів, одного схопила за голову й кинула в стіну, а другого полоснула вогняним батогом, розрізавши навпіл. Останній відштовхнувся від стіни й знову полетів до неї, але вона накинула батіг йому на шию й смикнула на себе. Голова Альтарі відлетіла в темряву відчиненого вікна. Тіло нерухомо впало на холодне каміння.

Сатрі спустилася до Вендора. Той зняв шолом і поспішив до неї. Вона також зняла шолом і, усміхнувшись, сказала:

— Любий мій Вендоре. Тебе й на хвилинку залишити самого не можна. У таку халепу втрапив. Однак Вендор непокоївся про Сатрі. Він занепокоєно сказав:

— Сатрі, кохана, тебе ж можуть побачити! Тобі небезпечно тут перебувати! До того ж ці збожеволілі Альтарі ще можуть бути поблизу. Сатрі заперечно похитала головою й відповіла:

— Любий мій, я можу подбати і про себе, і про нас двох. Повір мені. Але інших Альтарі не буде. Вендор здивувався:

— Звідки ти знаєш? — Пам'ятаєш, у в'язниці я просила передати записку потрібній людині нагорі? А коли ми звідти вибралися, то до цього питання більше не поверталися. Це тому, що я не відчувала присутності моїх компаньйонів поруч. Вони немов зникли із зони сприйняття. І тепер зрозуміло чому. Над ними провели мутаційні експерименти. Усі Альтарі, вбиті тут, — це мої побратими. Ми з ними повернулися на Уламок, розслідуючи дивний міжпросторовий слід чогось дуже й дуже злого. Наші пошуки на Уламку привели нас до міста Ходнес. Але потім мене обманним шляхом напоїли снодійним, і я опинилася в темниці. Хтось знав, що ми Альтарі, і чим нас можна приспати й зупинити. Такими знаннями володіли лише паладини й шамани рудобородих велетнів. Але годі нам розмовляти, в тій кімнаті коїться щось дивне.

І справді, з кімнати, охопленої червоним мерехтінням, доносилися звуки бою та зловісний сміх велетня. Вони поспішили туди.