Минуле 46

Генерал, у свою чергу, також скривився й невдоволеним тоном сказав: — Щось мені така розмова вже не до душі! Вставайте, хлопці, ми йдемо.

Велетень різко підняв тростину, яка спалахнула яскравим помаранчевим вогнем, і вдарив нею по столу. Той розлетівся, розкидавши врізнобіч людей, які не встигли підвестися. Велетень закричав: — Ти нікуди не підеш!

У цей момент із вікна почувся звук рогу. Птах, схожий на ворона, злетів у повітря й вилетів назовні. Тієї ж миті пролунали протяжні й важкі удари дзвона. Птах повернувся й знову сів на плече господаря. Велетень злорадно усміхнувся й мовив: — Ти гадав, що все розрахував? Послати агентів і шпигунів до міста. Підвести армію максимально близько до міських стін. Почати штурм, подавши умовний сигнал, а самому із загоном найкращих бійців захопити або вбити ворожого лідера? Ха! У мене для тебе є маленька несподіванка. Я експериментував не тільки з викраденими мешканцями найближчих сіл і поселень. Експериментам піддавався майже кожен мешканець Грімдора. Майже кожен із них — уже прекрасний. Вони будуть дуже раді зустріти твою нещасну армію. До того ж ти привів із собою паладина. І не дивуйся — я знаю, як відчувати поборників предвічного зла. Це був правильний хід. Мало хто зрівняється з паладином у швидкості та спритності. Однак, що він зможе зробити зі звіром безодні? Створінням справжньої темряви? Ха-ха! І поки цей монстр, яким я керую, розправлятиметься з паладином, мої слуги покінчать із тобою та твоїми людьми, генерале!

Вендор похолов усередині, почувши ці слова. Слідом за цим він відчув, що в залі вже з'явилася істота, яка є дитям вічної темряви. Але звідки вона нападе, передбачити не міг. Свита генерала оголила зброю. Маги, сконцентрувавшись, чекали команди. Усі дивилися на Алтана Грендера.

Генерал же спопеляв поглядом велетня, який, знущально усміхаючись, підвівся з трону, відступив і стукнув палаючою тростиною об підлогу. Зал став заповнюватися людьми з чорною та білою шкірою в дивному одязі. У страшних обладунках, із клинками в руках, з яких капали червона та синя рідини. З жахливими масками замість шоломів. Були серед них і наймані вбивці товариства Сірої Темряви в обладунках із сірої шкіри та в чорних капюшонах — найкровожерливіші кати з усіх. Вони довго мучили свою жертву, перш ніж вона відходила в інший світ.

Генерал спостерігав за тим, як кімната заповнюється найжахливішими покидьками, яких тільки можна уявити. Вона наповнилася тими, проти кого він ще в молодості присягнувся на могилі батька боротися всіма можливими способами. Обличчя його скривилося від огиди. Не такого розвитку подій він сподівався. Гірше, але слід виходити із ситуації. Він надів шолом і голосно, заглушаючи крики та свист жахливого натовпу вбивць, прокричав своїй свиті: — Слухай мою команду, бійці: полонених не брати! За мною!

І жахливе колесо війни закрутилося! У полчища мерзоти, що заповнили кімнату, полетіли блискавки та вогні, послані магами. Клинки та списи, немов сонячні промені, що пронизують темряву, прошивали тіла ворогів із невловною точністю та вмінням. Зал заповнився криками, гарчанням, стогонами та жахливим танцем смерті, над яким височів велетень і сміявся гучним басом. Усі кинулися в бій, крім Вендора.

Він чекав на свого ворога! Він відчував його й чекав, коли той виявить себе. Усе в грудях кипіло. Обладунок гудів і пульсував зсередини світлими спалахами. І Вендор помітив його... Воно височіло над натовпом, що бився, і дивилося прямо на паладина. Він відчував на собі цей важкий погляд страшних очей потойбічного створіння з-під капюшона. Що приховано під мантією? Який жах прикликав цей мерзенний велетень?

На це Вендор отримав відповідь миттєво. Ось ця істота стояла в шаленому натовпі, а наступної миті вона вже майже наблизилася до нього. Але й він уже не був юнаком, який уперше зустрівся з монстром. Він встиг помітити маневр створіння й відхилився вбік, оголивши клинок. Величезні, немов мечі, чорні кігті зі свистом розітнули повітря в тому місці, де він щойно стояв, і викресали іскри, зачепивши кам'яну підлогу. Мантія знову закрилася, зберігши тіло чудовиська невидимим. Тільки палаючі чорні очі люто дивилися на Вендора.

У його голові почувся гидкий шиплячий голос: «Не опирайся, паладине. Ти не зможеш від нас піти. Скорися долі й віддай нам свою душу й тіло». Вендорові було гидко відповідати цьому монстру подумки, тому він промовив уголос: — Скоритися? Такій мерзоті, як ти? Ні вже, вибач. Твого брата я вже бачив достатньо, і досі живий. І щось мені підказує, що й цього разу залишуся живий. А от тобі не втекти від моєї відплати! Таким, як ти, не місце на цій землі. Я вижену тебе в ту саму діру, звідки ти виліз!

У голові знову почувся голос. Тепер воно сміялося, а потім сказало: «Скільки ми чули ці слова. Скількох паладинів ми скуштували свого часу. І тепер, за довгі роки, ми знову скуштуємо паладинову душу». Вендор усміхнувся й відповів: — За довгі роки, кажеш? То ти, чи ви там, старі, напевно, вже як гнилі кістки. Дивіться, не розсиптеся, коли битися будемо!