Минуле 45

Генерал кивнув у відповідь, налив собі ще келих і, підвівшись, сказав:

— З ваших слів я зрозумів, що сьогодні у вас якесь свято? Тож давайте вип'ємо за нього ці прекрасні напої. Він докірливо подивився на свою свиту. Усі так само наповнили келихи й випили їх стоячи. Велетень усміхнувся й мовив:

— Тоді і я теж вип'ю. Нагнали ви на мене апетиту, генерале! Він узяв одразу чотири глечики з питвом і випорожнив їх одночасно. Генерал сів на місце і, продовжуючи їсти птицю, знову звернувся до велетня: — Вибачте за нетактовність, однак я не розчув вашого імені, коли ви увійшли. Моє ж ви вже знаєте. Велетень підняв брову й зверхньо промовив:

— Моє ім'я нічого вам не скаже, генерале. Поки що... Але якщо вам справді цікаво, я назву його. Арсул Тармун! Генерал усміхнувся й відповів:

— Чудово! Будемо знайомі, Арсуле. У вас дуже яскраве ім'я, що легко запам'ятовується, мушу зауважити. Велетень підняв голову й гордо проголосив:

— Воно складається з імен мого діда й прадіда — великих чаклунів снігових вершин. Я поєднав у собі сили їх обох! Генерал, захоплено дивлячись на велетня, здивувався:

— Неймовірно! То ви знайомі з магічними дисциплінами? Прошу вибачити мені, однак ви досить сильно відрізняєтеся від своїх одноплемінників, яких мені доводилося неодноразово бачити. Велетень невдоволено фиркнув і відповів:

— Ці безмозкі тварини мені більше не браття. Вони поневолені безоднею невігластва та звіриного мислення. Вони не в змозі пізнати істину буття. Вони не такі, як я. А я не такий, як вони. Зовні, може, ще й схожі, але це ненадовго... І велетень знову потягнувся за їжею. Генерал розуміюче кивнув і запитав: — Я так розумію, що нинішнім правителем міста є ви, Арсуле? Той кивнув і недбало кинув:

— Звичайно! Це ж очевидно, генерале! Генерал, піднявши брови у вибачливому жесті, кивнув. Відпив ковток із келиха й знову запитав:

— То поділіться з нами, яке ж таке чудове свято зібрало нас усіх за цим прекрасним столом? Велетень витер долонею рот і відповів:

— Це я влаштую сьогодні всім свято. Свято пришестя раю. Сказавши це, він знову потягнувся за їжею. І коли він відкрив рот, щоб закинути до нього чергову порцію, його обличчя стало змінюватися. Він на секунду застиг із розкритим ротом. Потім закрив його і, злобно примружившись, витріщився на генерала. Велетень відкинув їжу на стіл. Вона перекинула глечики з рідиною та деякі тарелі з наїдками. Усі, крім генерала, перестали їсти. Кожен відчував, як напруга наростає з кожною секундою. А генерал продовжував трапезу, наче розмова й не переривалася. Велетень злобно усміхнувся й сказав:

— А ти молодець, Алтане Грендере. Мене попереджали про твою здатність прихиляти до себе будь-кого. Я гадав, що не впіймаюся на твій гачок. Однак упіймався. Ти молодець. Ще трохи, і я б усе почав тобі викладати, як на тарелі. У присутності твоїх солдатів. Я захоплений. Генерал добродушно подивився на велетня й мовив:

— Ти занадто нервовий, Арсуле. Ми з тобою просто розмовляли. Немає нічого поганого в тому, щоб поділитися один з одним своїми планами й бажаннями під час застілля. Хіба ні? Велетень ударив долонею по бильцю крісла й вигукнув:

— Досить! Ми наговорилися. Однак я все ж таки вгамую твою цікавість. Адже саме вона тебе сюди привела. Ні гроші, ні слава, а цікавість. Я знаю. Чудово знаю, що таке цікавість і куди вона може завести. В які темні кутки цієї землі. Скажи, ти ж хочеш почути, чому я тут? Чому зникали люди й цілі села? Чому стільки смертей? Чому люди й ельфи поверталися дещо іншими? Хочеш? Генерал зручніше вмостився на стільці, взяв келих із соком і, усміхнувшись, сказав:

— Звичайно, хочу! Це нарешті розв'яже купу проблем, і мої безсонні ночі закінчаться. Давай, Арсуле. Розкажи все щиро! Велетень скривився в гримасі огиди, але відповів: — Добре! Я — передвісник майбутніх змін на всій цій землі! Я принесу в цей світ рай! Корона на моїй голові — це ключ до брами, за якою знаходиться рай для всіх. Коли я прикличу сюди рай, усі стануть прекрасними. Не буде більше ні зла, ні добра. Усі стануть прекрасними й забудуть про всілякі дрібниці, що ятрять їхні душі. Чому я влаштувався тут, у Грімдорі? Тому що тут найсильніший енергетичний розлом, прямо під вежею. Так мені буде простіше провести ритуал відкриття брами до раю. Чому були зникнення? Тому що я експериментував із кожним, кого мені приносили, щоб дізнатися, наскільки він стане прекрасним від легкого дотику до раю. І результати мене вразили. Чому зникли загони й комісії, що розслідували зникнення мешканців? Тому що я закликав собі на допомогу безліч огидних створінь, які із задоволенням ласують живою плоттю на вечерю. Чому... Генерал, піднявши вказівний палець, перервав велетня. Генерал від душі чхнув. Вийняв з-під обладунків велику білу хустку й, перепросивши, висякався в неї. Потім став озиратися довкола, вочевидь намагаючись побачити, куди викинути хустку. Обернувся і, вказуючи пальцем на вікно, тихо сказав велетню:

— Я викину її, гаразд? Але той не слухав генерала. Обличчя його було спотворене, і він продовжив: — Чому я все це тобі розповідаю? Чому я виконую твоє бажання? Тому що воно останнє! Ні ти, ні твої люди звідси живими не вийдуть. Я сподівався, що твій легіон прибуде сюди. І ти прибув, і прийшов сам у пастку. Твій сьомий легіон був для мене останньою перешкодою перед досягненням великої мети. Але тепер уже ні. Що ти скажеш на це... генерале? Біла хустка стала неквапливо летіти вниз, уздовж стіни. А генерал, розвернувшись, відповів:

— Скажу, що не розумію, де ж мене продуло. І головне, коли? Ще вчора я почувався чудово. А от сьогодні вже й нежить є... Велетень ще дужче скривився й сказав крізь зуби: