Минуле 44

Генерал зі свитою увійшли до вежі. Лакей, високий чоловік із гострим носом і гидкою посмішкою, провів їх сходами до просторого залу з високою стелею та кількома колонами вздовж стін. Посеред зали стояв довгий стіл, застелений чорною скатертиною, на якій стояли всілякі наїдки, напої та солодощі. Вздовж столу, з обох боків, стояло по двадцять п'ять і двадцять шість стільців, а на чолі — великий трон. Він був настільки масивним, що людина в ньому здавалася б дитиною. Службовець сказав, щоб гості розташовувалися за столом, а володар зараз підійде, і пішов.

Однак генерал і свита залишилися на своїх місцях. Вигляд чорної скатертини в просторому та світлому приміщенні відштовхував кожного. Щось лихе було в цьому. Щось зле. Генерал, обернувшись до супроводжуючих, майже пошепки наказав, щоб ті були готові до всього, не виявляли малодушності й, головне, у разі небезпеки забезпечили доступ до вікна, звідки він викине білу хустку. Усі були насторожі.

Але те, що сталося далі, здивувало багатьох. Великі стулкові двері в далекому кінці зали розчинилися, і ввійшов, пригнувшись, велетень. Усі завмерли й витріщилися на нього. Це був представник племені рудобородих велетнів. Зростом він був не менше чотирьох метрів. Бліда, напівпрозора шкіра, крізь яку проступали червоні вени, неприродно великі блакитні очі та вогненно-руда борода — усе це вказувало на його походження. Але на цьому схожість із одноплемінниками, мабуть, і закінчувалася. Рудобороді велетні здебільшого були варварами. Їхній погляд — це погляд звіра. У цього ж він був холодним, розважливим і злісним. На лисій голові красувалася невідповідно мала для велетня корона, яка, здавалося, була зіткана з самої темряви. Щільні темні пасма, немов дим чи полум'я, зривалися із зубців корони й тут же зникали. На плечі, немов плащ, була накинута шкура створіння, схожого на крокодила, тільки панцирна шкіра була абсолютно чорною.

З одягу на ньому були вишукані, гаптовані золотом пурпурова сорочка з високим коміром і такого ж кольору штани. Груди були обвішані різними амулетами й талісманами, серед яких були й людський череп, і череп істоти з двома рогами, і сліпучо-червоний камінь, що палахкотів. На вказівних пальцях обох рук красувалися масивні персні з блакитним і прозорим камінням. Ноги гіганта були взуті в кам'яні чоботи, що дивним чином згиналися під час ходьби. У правій руці він тримав кам'яну тростину, а на плечі сиділа істота, схожа на чорного ворона, тільки набагато більша, зі світними червоними очима.

Велетень окинув поглядом делегацію й повільно посміхнувся. Він не поспішаючи став наближатися до них, гулко чеканячи кроки кам'яними підошвами. Неквапливо вмостившись на величезному троні, він шмигнув носом і, так само посміхаючись, звернувся до прибулих гулким басом:

— Вітаю, любі гості. Я радий, що ви завітали в такий чудовий для мене день. Сьогодні ми з вами святкуватимемо пришестя раю на цю недосконалу землю. Сідайте за стіл, якщо вже зайшли.

Усі стояли в заціпенінні, чекаючи чогось жахливого. А Вендор усе чекав появи породження безодні мороку. Корона на голові велетня дуже скидалася, як йому здавалося, на предмет із того кошмарного світу. Але дужче за всіх здивував своїх підлеглих генерал. Він плеснув у долоні, потер їх і сказав:

— Чудово! А я гадав, нас тут зі списами й мечами зустрічатимуть, а тут такий бенкет. Я, поки до вас ішов, відчув, що в горлі пересохло. Дуже хочу приємних напоїв, дозволите? — це він звернувся до велетня.

Здавалося, сам господар на мить оторопів і невпевнено відповів:

— Бери... пий. Генерал, усміхаючись, кивнув і, підійшовши до столу, взяв витончений графин та налив собі повний золочений келих. Він випив його залпом і прицмокнув від задоволення. Потім подивився на свою свиту й здивовано вигукнув:

— Чого ви там стоїте? Проходьте до столу. Добродушний господар нас запрошує на трапезу, негоже відмовлятися. Ну ж бо! Це наказ!

Усі стали невпевнено підходити й, знімаючи шоломи та рукавиці, сідати за стіл. Велетень, нахмуривши брови, мовчки спостерігав за цією картиною, а потім розреготався на всю залу й сказав, дивлячись на генерала:

— Ви, люди й ельфи, не перестаєте мене дивувати. Зізнаюся, я очікував іншої реакції. Гадав, ви будете скуті у своїх діях і розмовах. І підготував промову на цей випадок. Але щоб ви отак серйозно сіли за стіл — навіть припустити не міг. Розвеселили мене. Я так давно не сміявся, молодці!

Генерал розмістився на стільці найближче до велетня й, очищаючи апельсин, відповів:

— Знаєте, шановний пане, я вихована людина. І якщо запрошують до столу, то відмовитися — це крайній вияв неповаги до господаря. Особливо, якщо стіл так чудово й великодушно накритий. Велетень хмикнув:

— Що ж, якщо так, то і я розділю трапезу з вами, генерале. Він простягнув руку й узяв зі столу одразу двох молодих смажених поросят з яблуками в пащах. Велетень закинув одне порося до свого великого рота й став неквапливо його жувати. Генерал запхнув собі до рота половину апельсина і, подивившись на свою свиту, невдоволено сказав:

— А чого ви сидите, наче не свої? Негайно беріться до їжі! Це наказ!

Ділай сидів біля Вендора. Він нахилився до нього й тихо прошепотів:

— Це безумство! Схоже, генерал збожеволів. Але Вендор його майже не слухав. Він автоматично їв виноград і свинину, оглядаючи кутки в пошуках звіра безодні. А генерал тим часом, узявши ніжку птиці в одну руку й келих із соком в іншу, продовжив розмову з велетнем таким тоном, наче це був не жахливий громила, а якийсь давній знайомий:

— Отже, ви мене знаєте? Як приємно. Мені дуже приємно, що слава легіону йде попереду нього, немов бойовий штандарт. Ви так не вважаєте? Велетень знизав плечима й, закинувши друге порося, відповів:

— У кожного по-різному, генерале. Я більше люблю перебувати в тіні й з'являтися в найвирішальніший і переможний момент.