Минуле 42

Чудовисько огидно скрипіло, гарчало та свистіло. Воно стрибало по стовбурах дерев, ламаючи та розкидаючи гілки. Вендор оголив зброю й подумав, що цей бій буде не з легких. Якщо він взагалі його переживе. Монстр кинувся на нього, атакуючи всім тілом. Ухилятися вдавалося з великими труднощами, не те що здійснювати контратаку. Створіння було настільки важким, що стовбури гнулися під його вагою. А ті дерева, в які воно врізалося, просто падали, немов зрубані.

Вендора втомило ухилятися. Ця гра могла тривати нескінченно. До того ж він боявся цього породження мороку, а свої страхи слід долати. І він сам кинувся на монстра. Ті секунди, протягом яких тривала запекла сутичка, воїни, попри тренування, запам'ятав погано. Одне закарбувалося точно — він зрубав дві лапи цієї тварюки, а потім вона змела його, немов снігова лавина, притиснувши до стіни будівлі. Він знепритомнів.

Отямився Вендор підвішеним догори ногами в оселі. Перед ним стояла молода відьма з розпатланим волоссям і в розірваній білій сукні. Вона трималася за бік. На обличчі застигла гримаса болю. У руках вона стискала довгий кривий ніж. Вендор помітив, що він повністю оголений. Відьма збагнула, що до нього повернулася свідомість. Шкутильгаючи, вона наблизилася до нього й хрипким, сповненим муки голосом сказала:

— Привіт ще раз, милий паладине. Тобі сьогодні випала особлива шана. Честь стати моїм обідом. Ти радий? Я теж!

Вона ледве підняла руку з ножем, піднесла її до паху й, слабо натискаючи, стала вести лезо вниз, очевидно намагаючись розрізати Вендорові живіт. Але сил не вистачало, і вона опустила руку, важко дихаючи. Відьма втомлено посміхнулася йому й сказала:

— Зачекай хвилинку, голубчику. Мені треба трохи відпочити, а потім я одразу до тебе повернуся.

Вона розвернулася, похитнулася й упала мертвою. Мабуть, у відьмі було вже так багато від породжень темряви, що поранення, завдані монстру зоряною сталлю, виявилися смертельними й для неї. Зоряна сталь отруїла її. Очевидно, вона цього не знала й померла, навіть не усвідомивши від чого.

Вендор звільнився й вирішив заглибитися в записи, що залишив йому майстер. Може, вони допоможуть йому краще битися з цими бестіями. І, прочитавши нотатки уважніше, ніж уперше, він відкрив для себе багато нового. Допомога в боротьбі з дітьми первісної темряви була в нього постійно під рукою. Це був білий нагрудник, заряджений іскрою ордена. Вендор навчився активувати його, але це спалювало іскру, тому він дуже рідко цим користувався. Всього кілька разів під час служби в легіоні.

Також він дізнався із записів про пророцтво, про медальйон. Про знаки та передвістя кінця світу. І зрозумів, наскільки серйозна місія лежить на його плечах... Ось такими були зустрічі Вендора з чудовиськами безодні. І вони дуже його лякали. Яким могло бути створіння цього разу, годі було й уявити. Але тепер він знає, як користуватися нагрудником. Може, це дозволить йому не бути таким безпорадним перед жахливою істотою?

Вендор роздумував над цим, а генерал зі свитою вже попрямували в бік Грімдора. Зі заціпеніння його вивів Ділай, і вони поспішили за іншими...

Реджинальд Амерзі перебував у місті. Він стояв з одним із командирів свого відділення на ринковій площі, що розташовувалася на третьому ярусі. Вони були в цивільному вбранні. Нічого не видавало їхньої служби в легіоні. Таких шпигунських пар по місту було дуже багато. Генерал відправив їх із певною метою: спробувати забезпечити вхід основного війська до міста в разі невдалих переговорів. Під невдалими переговорами генерал мав на увазі замах на його життя та життя супроводжуючих. Умовним знаком для штурму мала стати викинута у віконце біла хустка. Потім агенти, що перебували на верхніх ярусах, мали засурмити в ріг, звук якого був механічно посилений. Армія починає штурм, а решта агентів розпочинають операцію з відкриття воріт для воїнів легіону.

Реджинальд стояв із напарником, спершись на стіну, й спостерігав за людьми довкола. Напарник, на ім'я Румер, жував коржик і теж стежив за натовпом. Щось із ними було не так. Вони ходили, розмовляли, щось купували. Але Реджинальд відчував, що з ними коїться щось недобре. Були серед городян і такі, що полохливо щось купували й, озираючись, одразу йшли з ринку. Це все було дивно. А варта взагалі була наче одурманена. Вона спокійно впускала й випускала всіх без жодного огляду.

Реджинальд звернувся до Румера:

— Ти бачиш те саме, що й я? Помічаєш, що з цими людьми коїться щось неладне? Румер кивнув:

— Звичайно! Але більше мене дивують ті, що з острахом озираються довкола. Чого вони бояться, ось у чому питання. Реджинальд погодився:

— Ти правий. І варта мене також здивувала. Я проніс із собою шпагу, і хоч би глянули на неї. Румер хмикнув: — Я кинджали проніс, і все гаразд. А ти знаєш, які в мене кинджали. Один їхній вигляд викличе неабиякі побоювання. А ці бовдури на них навіть не подивилися. Відчуваю, наша справа буде дріб'язковою. Якщо взагалі буде. Реджинальд нахмурився:

— А я відчуваю, що це все добром не скінчиться. Щось лихе трапиться, і зовсім скоро. Не обійдеться простою сутичкою з парочкою поранених і випадково вбитих. Уся ця дивність мешканців міста й охорони... вона недобра. Нездорова, як на мене. Румер усміхнувся:

— Ти занадто серйозно до цього ставишся. Чесно! Намнемо боки кільком охоронцям і розштовхаємо забіяк. Усе пройде гладко, і легіону за це насиплять цілу гору золота. Реджинальд подивився в очі Румерові й серйозно запитав: