Минуле 41

Ділай спробував відступити й сказав, ледве стримуючи сміх:

— Вибач, Вендоре. Я... гадаю, вона... вона дуже красива... Ділай не зміг стримати сміху, бо образ синьої кози, яку гладить Вендор, заповнив усю свідомість. Він розумів, що неправильно й навіть образливо сміятися, але... Але прокляття! Серце його друга було віддане синій, рогатій жінці?! Це немислимо. Вендор, все ще червоний, скривився й сказав Ділаю:

— Краще б нічого тобі не казав. Нічого, я тобі її покажу. Ти в неї закохаєшся теж. Будеш намагатися з нею загравати, і ось тоді я тебе насаджу на меч, немов жука на голку. І Фрая не допоможе! Ділай видихнув і, поклавши руку Вендорові на плече, відповів:

— Вибач, друже! Я не сумніваюся, що вона гідна тебе. І мені дуже хочеться її побачити й поспілкуватися. Першим ділом після того, як повернемося з генеральських переговорів, ти нас познайомиш. Вибач ще раз. Це все мої розхитані нерви.

У цей момент до них підійшов генерал. Вони одразу ж підтягнулися й віддали честь. Генерал злегка посміхнувся й, взявши Вендора під лікоть, відвів трохи вбік. Він озирнувся довкола, поправив свій обладунок, що відливав на сонці золотом, і тихо звернувся до Вендора:

— Вендоре, ти не здогадуєшся, чому я покликав тебе з собою на переговори? Вендор кивнув і відповів: — Звичайно, генерале, здогадуюся — захищати вас! І повірте, я зроблю все, що від мене залежить, щоб ви могли спокійно провести переговори. Генерал кивнув у відповідь і сказав:

— Не сумніваюся, Вендоре. Ти вчиниш так само, як і решта сорок дев'ять осіб. Однак є інша причина. Вендоре, легіон, як і я, береже твою таємницю. Ніхто за межами легіону не дізнається, що ти паладин. Однак сьогодні може знадобитися твоя допомога саме як паладина, а не просто воїна. Мої джерела говорять про те, що в місті може перебувати первісне зло, звір безодні. Я думаю, що це створіння обов'язково з'явиться або на переговорах, або дорогою до них. Ніхто не зможе з ним впоратися, крім паладина. Але якщо й ні, то мати тебе у свиті все ж надійніше, ніж не мати. Тож будь готовий.

Вендор застовпів і, напевно, навіть зблід. Генерал не звернув на це уваги. Він просто пішов, сказавши все, що хотів. А Вендор не міг отямитися. Звір безодні! Боги милостиві. Вендор вже стикався з первісним злом. Точніше, зі створіннями, які населяють безодню, і це жахливі тварюки. Востаннє він ледь не склав свою голову в битві з одним із цих створінь. Вендор їх боявся...

...Коли інквізиція зруйнувала орден, він навіть не закінчив курс юного паладина. Майстер ордену вклав йому іскру ордену, дав кілька рукописів і настановив. Потім помер. Вендор залишився один. І на руїнах ордену він уперше зустрівся з цим жахливим створінням. У підземеллях ордену з невідомої Вендорові причини нудилося одне з них, і під час руйнування воно вирвалося назовні. Воно було схоже на людину, тільки загорнуту в мантію з диму. Очі цього створіння горіли помаранчевим сяйвом. Воно звернулося до Вендора, промовляючи свої пропозиції прямо у нього в голові. Воно сказало, що дуже голодне й не має бажання битися. Тому якщо Вендор дозволить себе поглинути, воно зробить це швидко й безболісно. В іншому випадку Вендор помре мученицькою смертю.

Вендор тоді вважав себе досить вправним, щоб відмовитися від такої привабливої пропозиції. Він знав, якою силою та швидкістю реакцій володіють паладини. Але він не знав, ЯКОЮ володіють діти первісної темряви. Не встиг Вендор дістати клинок із піхов, як істота була прямо перед ним. З якою швидкістю воно змогло переміститися, для Вендора залишилося загадкою. Але тієї ж миті з тулуба людиноподібного створіння до нього простягнулися чи то руки, чи то щупальця з пальцями-кігтями, притиснули з неймовірною силою до землі й почали м'яти й рвати плоть. Вендор навіть скрикнути не встиг, як був увесь у крові та з важкими ранами. Він тільки відчував біль і невимовний сморід, який виділяла істота.

Померти йому не дала іскра. Вона засяяла прямо з нагрудника, засліпивши чудовисько, зігнавши з нього пелену чорного диму й оголивши кошмарні форми монстра. У цей момент Вендор з останніх сил завдав блискавичних ударів клинком, розрубавши майже навпіл тіло чудовиська. Клинок був із блакитної сталі, що доставлялася із зірок. Така сталь була отруйною для породжень темряви. І якщо паладин не встигав завдати смертельного удару, то поранення чудовиська призводило до неминучої смерті.

Саме таким способом Вендор врятувався від неминучої смерті під час зустрічі з другим породженням темряви. Він промишляв довгий час мисливцем за головами. І одного разу йому надійшло замовлення на відьму, що жила в лісі на околиці міста. Вендор не поспішаючи вирушив у дорогу. Відьма — не перешкода. Він уже й чаклуна, й мага, й відьму перемагав. Це мала бути дріб'язкова справа. Але не цього разу.

Він знайшов будинок відьми. Коли він наблизився до нього, двері відчинилися й на порозі з'явилася молода жінка з довгим світлим волоссям і в білій сукні. Вона привітно посміхнулася й сказала: «Здрастуй, молодий паладине. Дозволь мені привести себе до ладу, щоб гідно тебе зустріти», і, сказавши це, зайшла назад до будинку, зачинивши двері. Вендор був дещо здивований. Зазвичай відьми та маги на вигляд були не такими. Більш гидкими, чи що? Але поміркувати він не встиг. Двері виламалися назовні, і з будинку вирвалося щось велике. Ця істота була схожа на пляму, тільки з безліччю довгих лап, схожих на павучі. Монстр був увесь чорний, оповитий легкою димкою клубоподібного мороку. Вендор роздивився на кляксоподібному тілі порвану білу сукню, що марно бовталася, в якій вийшла господиня будинку, і все зрозумів. Відьма дозволяла вселятися в себе породженню темряви в обмін на магічні сили. Тому воно відчуло його наближення й упевнено назвало його паладином. Але думати більше не було коли.