Минуле 40

У генерала зібралася пристойна свита. Персон п'ятдесят, не менше. Крім Вендора був ще й Ділай. Вся свита була вбрана в обладунки. Хто у важкі, хто в легкі. Хто й у шкіряні. Але вбралися вони так, ніби зібралися на смертний бій. Одна лише була умова — білосніжна накидка поверх обладунків — обов'язковий елемент дипломатичної зустрічі. Ділаю це не подобалося. Йому здавалося, що виглядає він досить безглуздо у білій накидці в поєднанні з синім плащем і яскраво-зеленим обладунком. Він стояв із Вендором трохи осторонь від усіх і скаржився:

— Я майже не бачу Фраю. Уявляєш, Вендоре? Вона ніби навмисно уникає зустрічі зі мною. Вона поводиться, немов дика кішка. Інших порівнянь підібрати не можу. Кілька днів тому пробралася до мене в намет вночі, коли я вже спав. Я відчув присутність, схопився за зброю й почав творити заклинання. Я ледь не підсмажив її! А вона кинулася на мене, парируючи мій меч своїм величезним кинджалом. Перекинула на ліжко й стала зривати з мене одяг, впиваючись, немов вампір, у губи й шию. Я був шокований тим, що відбувається! Я навіть злякався. Вона була схожа на голодного демона! Вона звивалася наді мною, постійно цілуючи та кусаючи. А коли я отямився, її вже й слід простиг! Вендор був вражений почутим. Він знав, що Фрая змінює свою поведінку, потрапляючи до легіону, але щоб витворяти таке з власним чоловіком? Він перепитав із легкою недовірою:

— А це точно була Фрая? Може, тебе... здолала інша фурія? Ділай мотнув головою в шоломі й відповів: — Ти що, Вендоре?! Я Фраю впізнаю завжди, навіть якщо мені голову відрубають. Це була вона. Але... Вона ніби божеволіє, коли повертається на службу. Я більше так не можу. Це буде останній раз, коли ми разом служимо в легіоні. Після цього завдання я забороню їй сюди повертатися. І... І сам більше не повернуся. Вендор здивовано подивився на друга й запитав:

— Не повернешся? Але як же ти будеш без усього цього? Ти ж сам казав, що легіон — твоє справжнє життя, а все інше — ширма. Ділай завагався з відповіддю й, роблячи невеликі паузи між словами, пояснив:

— Це було раніше. Тепер усе не так. У нас із Фраєю росте син. Розумієш, Вендоре? Мій син... наш син там, а ми тут. Ми все ніяк не награємося у війну! Я більше так не можу. Я не хочу місяцями блукати цими псевдопустками, про які навіть дитині не розповіси, бо все секретно. Не хочу більше блискавками спалювати своїх противників, а потім цими руками вітатися, обіймати Фраю та Арімашу. А ще сильніше не хочу, щоб Аріман ластився в ніжних руках матері, яка кілька тижнів тому пускала стріли й різала кинджалом ворогів. Вендоре, це ж усе залишиться з нами! Нам із цим жити, з цими кривавими руками. Як Фрая може гладити Арімана по голові, коли її руки... Все, цього більше не буде. До того ж я скучив за... нормальною Фраєю. Мені не вистачає її лагідності та ніжності. Наших розмов та прогулянок. Я втомився від її дикості, коли вона сюди повертається. Вендор був здивований. Якщо чесно, йому самому хотілося поділитися з другом сердечними переживаннями, сподіваючись, що той зрозуміє. Але, почувши душевні муки Ділая, вирішив почекати з одкровеннями. Він лише сказав:

— Щось ти розклеївся, друже! Я думаю, вам просто варто поговорити з Фраєю. Не може бути все так погано. Ти просто за нею скучив. І за сином скучив. Ось і все. Ну, Ділаю, зберися. Нам сьогодні ще генерала захищати, наскільки я зрозумів. Але Ділай з усього сказаного почув лише кілька фраз. Він звернувся до Вендора в питальній формі:

— Поговорити й усе? Я ж тобі кажу, що не вдається з нею ніяк переговорити. Після нічної події я попрямував прямо до її божевільних лучниць. І знаєш, що вони мені сказали, навіть не пропустивши до її намету? Вони сказали, що господиня! Розумієш, ГОСПОДИНЯ наситилася нічними пристрастями й сама прийде до мене, якщо захоче. Уявляєш? Вона там усім уже похвалилася, що проникла до мене непомітно в намет і оволоділа мною! У мене таке відчуття склалося після почутого, що я юна й дурна діва, якою наситився досвідчений воїн. Ти не уявляєш, як це — себе так відчувати... Вендор звів брови й відповів:

— Ну, в певному сенсі я розумію... Ділай недовірливо перепитав:

— Розумієш? Вендоре, вибач, але як тобі зрозуміти, якщо ти все ніяк собі обраницю до душі не знайдеш? Не дай боже тобі таке відчувати, коли ти тремтиш, немов листок на вітрі, перед жінкою, яка тебе бажає. Це неправильно якось... Вендор почухав ліву брову й сказав невпевнено:

— Ну, як не знайшов... Тут така справа, Ділаю... Я навіть не знаю, як тобі пояснити... Загалом, я тебе чудово розумію, повір мені. Тепер Ділаю настав час дивуватися. Він зняв шолом і з високо піднятими бровами подивився на Вендора. Це взагалі перед ним його старий друг Вендор? Закоренілий холостяк, який за стриманістю від жіночої статі переплюнув самого Реджинальда Амерзі? Цей похід явно всіх зводить із глузду. Та й де він встиг знайти ту, яка змогла підкорити його серце? Вендор сам же казав, що серце його забрала богиня із зірок, і тільки їй він вірний. Невже це була не вигадка, що виправдовувала страх перед жінками? Ділай нахилився до Вендора й тихо запитав:

— Ти що, не жартуєш?.. Ти що, зустрів її? Ти знайшов ту, в яку був закоханий з юності? Але де? Коли? Як? Вендор зніяковіло посміхнувся й відповів:

— Я не жартую, Ділаю. Повір, зовсім не жартую. Це схоже на диво, але це правда! Я знайшов її, коли ходив на спеціальне завдання за дорученням генерала. Ось так... Ділай не міг стримати збудження:

— Гарцюючі демони, Вендоре! Це було скільки часу тому?! Де ти її ховав? Чому одразу не поділився цим? Ти повинен нас познайомити! Я не пробачу собі, якщо не побачу цю зоряну пані, яка вкрала серце мого друга. Вендор закусив нижню губу, подумавши, що він бовкнув зайве, запалившись розповіддю і відкрившись Ділаю. Він дещо невпевнено відповів: