На Орбіті 3

Продовжую редагування вашої історії, Вендоре Райс. Я усунув русизми (наприклад, замінив «стекало червоним слизом» на «стікало червоним слизом», «приложив» на «приклав», «внучку» на «внучку» у кличному відмінку), виправив лексичні помилки та тавтологію, зберігши при цьому ваш авторський стиль і динаміку.

Відредагований текст (продовження)

Він розповів про одного мандрівника з далеких зірок, який зазнав аварії на цій проклятій і відсталій планеті зі стирчаком-каменем багато тисячоліть тому. І що цей мандрівник не міг знайти собі їжі й міг померти, якби його не знайшов один маг. Той штучно підтримував у ньому життя, а мандрівник усвідомив, що енергія, яка виходить із голови та душі мага, може стати чудовою поживою, і помирати не доведеться. Він дочекався, коли маг засне, і поглинув його душу та розум, а разом із ними — усі знання та спогади. Це було прекрасно, до того ж надзвичайно смачно.

Після цього мандрівник кликав до себе видатних магів і вчених. Допомагав їм досягти апогею розумового та духовного розвитку, а потім поглинав їх. І тепер те саме чекає на Мальвуса. Якщо він, Протос, поглине душу й розум юнака, то цього вистачить на кілька тисяч років, не менше, щоб більше не харчуватися, а потім знову доведеться кликати нову жертву.

Після закінчення цієї жахливої розповіді старий став перетворюватися на величезне потворне створіння з довгим хоботом, що стікало червоним слизом. Воно неспішно влаштувалося біля голови Мальвуса й неквапливо приклало свій хобот до його скроні. Мальвус був шокований, наляканий і відчував біль. Біль від того, як волосся втягується в цей мерзенний хобот-рот. Він відчував, як воно виривається з голови разом із клаптями шкіри. Ще він відчував, як огидний слизький язик лиже рани на облисілій закривавленій голові, залишаючи пекучий слід. А істота, яка колись була добродушним дідусем, бурчала від задоволення.

Мальвус не міг навіть кричати, не те що ворухнутися. Ну, майже не міг. Куб Світів завжди був при ньому, прикріплений на боці у великій сітці. Коли Мальвус упав, куб перекотився під праву руку. Вказівний палець міг трохи рухатися. Мальвус почав водити пальцем по кубу й миттєво перенісся в простір між світами. Він бачив з одного боку істоту, яка ще не усвідомила, що сталося, а з іншого — літаючих медуз за невидимою межею.

Заціпеніння минуло. Мальвус підхопився і викинув знерухомлювальну палицю за межу в бік медуз. Вона перетворилася на щось подібне до павука, і медузи почали атакувати його. А павукоподібна істота безпорадно ворушила лапками. Потім із глибини простору з'явилася величезна паща й поглинула те, що було схоже на павука.

З іншого ж боку Мальвус бачив, як страшна істота усвідомила його зникнення. Вона шаленіла, металася по халупі й перевертала все з жахливим ревом. Це було дуже страшно. Мальвус спочатку подумав, що слід повернутися на Уламок і ніколи сюди не приходити. Але потім зрозумів: якщо це чудовисько не зупинити, воно покличе іншу жертву, і їй навряд чи пощастить так само, як йому. Такого допустити він не міг.

Мальвус зібрав усю свою рішучість і знову з'явився в жахливій халупі. Чудовисько не одразу помітило його появу. Воно гарчало й дряпало одним червоним кігтем підлогу. Цього було достатньо, щоб Мальвус одним рухом дістався до свого «Дезінтегратора», який залишив притуленим біля входу.

Монстр зрозумів, що знову не один. Він різко розвернувся до Мальвуса й сказав старечим голосом: «Куди ж ти подівся, онучку? Я вже подумав, що ти покинув старого. Ну йди ж, обійми дідуся!» — і, загарчавши, кинувся на юнака. Але це було вже марно. Мальвус різко спрямував вістря «Дезінтегратора» й натиснув на клавішу на руків'ї. Широкий білий промінь ударив у жахливе тіло. На секунду чудовисько завмерло, захрипівши, а потім перетворилося на велику червоно-чорну хмару. Мальвус розпилив його на молекули.

Тепер варто було з'єднати їх із чимось, що не зможе дати життя цьому монстру. Мальвус вийшов на вулицю, оповиту темрявою. З чим би з'єднати молекули цього жахливого прибульця із зірок? Усе просто. З каменем. З великим шматком каменю! Що ж підійде краще? Дорога? Ні! Руїни будівлі! Він максимально структурує молекули створіння в молекули каменю, і це буде для нього смертельно.

Мальвус притягнув променем хмару, на яку перетворилося чудовисько, до стіни найближчої зруйнованої будівлі й зусиллям «Дезінтегратора» змусив її ввібратися в моноліт. Вона зникла в ньому, не залишивши й сліду. Ось і все! З монстром покінчено.

Мальвус зрозумів це, сів і заплакав. Як же це могло статися? Адже з дідусем Протосом були пов'язані найприємніші спогади та переживання з самого дитинства. Який жахливий світ! Він більше ніколи не повернеться на Землю! Хоча ні! Є ще «Гамертон»! Його слід полагодити. Полагодити й полетіти до Серця Всесвіту.

Але як же це зробити? І тут йому спала на думку чудова ідея. Він розпилить «Дезінтегратором» увесь «Гамертон», попередньо запам'ятавши всю його будову, і з'єднає з Кубом Світів. Це має спрацювати! Він зробить це завтра ж уранці.

Мальвус перемістився додому. Витер голову, обробив рани й провалився навіть не в сон, а в темну яму забуття. З самого ранку він уже був біля «Гамертона». Він поклав на борт судна Куб Світів і почав розпилювати їх. Утворилася величезна молекулярна хмара. Що ж, пора поєднувати молекули куба та корабля. Мальвус з’єднав їх. І корабель ожив!

Раніше він був схожий на давно закинутий непотіль, а тепер сяяв вогнями, немов щойно створений. Мальвус відкрив рота від здивування. Вийшло навіть краще, ніж він припускав. І корабель заговорив із ним. Дивним, бездушним голосом, але зрозумілою мовою. Голос сказав: «Здрастуй, друже! Тепер ти будеш мною керувати!». Мальвус запитав: «Ти живий? Ти можеш говорити?». Корабель відповів: «Я не є біологічною формою життя. Я — штучно створений розум для підтримання оптимальної діяльності цього судна. Ти мене перепрограмував, і тепер я у твоєму підпорядкуванні, друже».