Сьогодення 36

Біля старого постала постать бородатого здорованя. Він тримався за бік, металева рука безпорадно звисала вздовж тіла. Перемагаючи біль, він басом звернувся до вчителя:

— Майстре, як же так? Ми дозволимо цим шакалам отак просто піти? Їх усіх разом із сім'ями та друзями треба порізати на дрібні шматки й згодувати свиням!

Старий, не підводячи голови, відповів крижаним голосом:

— Ти ще занадто молодий і дурний, Раміре. Ти бився з ворогом, навіть не знаючи, хто він. І якщо ти не помітив, то ще трохи — і вас усіх тут посікли б на капусту. Ти хоч знаєш, хто це був? Рамір кивнув:

— Так! Демони. Людина не може мати такої сили. Старий скривився й відказав:

— Тьху, який же ти бовдур. Зовсім не думаєш. І не запам'ятовуєш те, що я тобі розповідаю. Це були паладини. Юні й вочевидь без наставника. Не знаю, звідки вони взялися, але вони вже відчули, що мають силу та швидкість паладинів. А без вчителя вони — просто люди, хоч і швидкі та дужі. Ось так, Раміре. Той здивувався:

— Паладини? Але... Старий, перебираючи чотки, перервав його:

— Ніяких «але». Ще мить — і від тебе разом із твоїми нездарами залишилися б самі спогади. Тому ми не чіпатимемо їхніх рідних. І ми підемо з цього міста. Засиділися ми тут.

Рамір не міг заспокоїтися:

— Але як же так, майстре? Ми просто забудемо про те, що сталося? Старий усміхнувся:

— Ні, звісно! Я обіцяв не чіпати їхніх рідних, але жодного слова не сказав про них самих. До того ж зауваж, як вони були вдягнені. Таке спорядження явно не для зустрічі з твоїми йолопами. Маючи таку силу, вони, швидше за все, запрагнуть вирушити в подорож на пошуки пригод. Молоді ще. А сюди зазирнули розім'ятися. І ось за межами міста розплата їх і наздожене. Рамір розгублено запитав:

— Але як? Якщо вони нас у тисняві так лупцювали, то на відкритій місцевості просто повбивають. Як же з ними поквитатися? Пастки й засідки? Старий заперечно хитнув головою:

— Ні. Ти підеш до відьми Фріди й скажеш їй, що настав час випустити звіра.

У Раміра забігали сироти по шкірі. Дуже він не любив магію, а Фріди взагалі з дитинства боявся. А тут ще й звіра випускати... Він невпевнено мовив:

— Звіра, майстре? Але, може, є якийсь інший спосіб? Старий спалахнув:

— Як ти мені набрид зі своїми «але»! Відрізати б тобі язика. Ти що, не розумієш, що це чи не єдиний спосіб зупинити їх? Навіть я заледве впорався б з одним паладином, а тут їх цілих п'ятеро! До того ж вони зелені й недосвідчені. Самої лише сили їм не вистачить. Їх слід убити, поки вони молоді, інакше вони чимало крові попсують нашому братові. І про всяк випадок зазирнеш ще до гільдії Червоного Братства й дуже добре попросиш, щоб вони нацькували на них найкращих убивць. Так буде надійніше. А тепер виконуй, що я сказав, і збирайте добро. Набридло мені вже це місто!

Тримо боявся. Він відчував страх і був цьому неймовірно радий. Дві речі по-справжньому роблять людину людиною: страх і любов. Тепер Тримо був у цьому цілком упевнений. Він боявся натрапити на Вендора. Боявся зіткнутися з тим коротуном, що мало не вбив його. І боявся, бо тепер мав що втрачати. Жодного самогубства. Жодних більше вбивств та інтриг на замовлення графині. Усе це — пусте. Сенсом його життя наповнювало лише одне — дивне почуття до дівчини, яка йому допомогла.

І він боявся втратити це почуття. Боявся за Ефіру. Вона допомогла йому дістатися самого маєтку графині. Якщо та побачить Ефіру, то обов'язково принесе її в жертву якимось своїм темним богам під час чергового кривавого ритуалу. Але графиня, мабуть, була заклопотана своїми справами. Одного вечора до неї прибув досить незвичайний гість: високий, у чорній подертій мантії з великою відлогою та круком на плечі. До того ж від гостя йшов огидний сморід. Тримо зрозумів, що це був маг. Маг-некромант. Він бачив таких дуже давно. Усі вони виглядали однаково: безформні капюшони, якась тварина-супутник і, звісно ж, мерзенний запах.

Однак після цієї зустрічі графиня заспокоїлася, навіть привела себе до ладу й почала проводити багато часу у своїй лабораторії в підвалі маєтку. Чи виконав Тримо доручення щодо знищення тих, хто вбив Арімана, вона не з’ясовувала. Вона навіть не цікавилася, чому він увесь у ранах. Вона взагалі з ним не спілкувалася. Він бачив її лише здалеку, і це було добре. Не вистачало тільки, щоб вона розгледіла зміни, що в ньому відбувалися. Тепер залишалося придумати, як би так покинути графиню, щоб вона його не переслідувала. Він був упевнений, що просту втечу вона сприйме як зраду. А зрада змивається лише кров'ю. А халепи та переслідування йому зараз були ні до чого. Зараз була потрібна лише та дівчина.

Після того як вона допомогла Тримо, вони бачилися ще один раз зовсім коротко: він блукав міським ринком, накульгуючи, сподіваючись знову десь зустріти Ефіру. А вона сама його побачила. Вона купувала продукти зі своїм батьком, усміхненим чоловіком. Вони підійшли до Тримо й трохи поспілкувалися. Батько Ефіри також виявив співчуття до нього. А Ефіра, усміхаючись, сказала йому, що вони ще побачаться, і пурхнула геть.

Коли вони зможуть побачитися? Де? Напевно, ніде. Або випадково перетнуться ще раз-другий. У неї, мабуть, є молодий чоловік. Вона його любить, він любить її, і вони скоро зіграють весілля й виховуватимуть дітей. А він так і залишиться один. Прокляття! Він... ревнує. Боги, ревнує до вигаданих фантазій. Тримо усміхнувся й закурив люльку. У цю мить підійшов слуга й звернувся до нього: