Сьогодення 31

А сила ж є, тепер має бути й відповідальність за неї. Прокляття! Точно! — він вигукнув друзям:

— Трале, Бріане, слухайте! Ці мерзотники не пробачать нам того, що ми з ними зробили. Гадаю, їх набагато більше, ніж ми поклали. Тепер вони можуть полювати на наших рідних! Можуть підпалити наші будинки!

Трал почухав мокре підборіддя й мовив:

— Точно! Як я сам про це не подумав? Виходить, їх треба всіх вимести з міста! Молодець, Гіліасе! Чудова ідея!

І Трал знову пірнув. Гіліас був приголомшений таким висновком. Він лише щось невиразно пробурмотів, не знайшовши слів. Трал виринув, і Бріан запитав його:

— А де ти їх шукатимеш? Ти що, знаєш, де їхнє лігво?

Трал усміхнувся:

— Вважай, що знаю. У мене ж товариш у міській варті служить, вони всі бандитські кубла знають. От ми першими до них у гості й навідаємося. Молодець, Гіліасе! Мені подобається цей план!

Гіліас нарешті зібрався з думками:

— Трале, що ти верзеш? Кого ти збираєшся вибивати з міста? Ти при своєму розумі?

Трал парирував:

— У тебе є інші пропозиції? Піти до вартових і просити їх захистити наших рідних? Це марна справа! Треба піти й розібратися з цими покидьками раз і назавжди.

Бріан теж вставив слово:

— А де ми візьмемо обладунки та зброю? Крамницю Дуліфа рознесли вщент. Та й сам гном, напевно, в лазареті ще кілька днів лежатиме…

Трал знизав плечима:

— Може, тих грошей, що дав Вендор, вистачить, щоб добре спорядитися. Хоча нам багато й не треба: щити, мечі, шоломи й нагрудники. Або кольчуги. Думаю, вистачить.

Гіліас не міг повірити власним вухам. Він обурився:

— Ви, я бачу, зовсім збожеволіли!

Трал теж не витримав і на підвищених тонах відповів:

— Це ти, Гіліасе, якийсь дивний! У похід погодився йти — ти що, думав, нас там зайчики з кроликами зустрічатимуть? Там зграї розбійників. А в Моровому лісі навколо вежі, кажуть, і упирі водяться. Не хочеш — не йди. Ми з Бріаном самі їх усіх покладемо й вишвирнемо за міську стіну.

І закінчив думку, звертаючись уже до Бріана: — Зовсім дивний. Відчув, яку маємо силу, і не хоче нею користуватися. Ніби ми грабувати когось ідемо. Люди нам ще дякуватимуть!

Бріан підтримав Трала, киваючи й позираючи на Гіліаса. Той зрозумів, що цієї затії вони не полишать, і, найімовірніше, до них ще й Ерідор приєднається. Залишити товаришів Гіліас не міг. Він махнувши рукою й відповів:

— Ай, та нехай! Я з вами. Не залишу ж я таких божевільних самих. Хтось повинен за вами наглядати.

Трал усміхнувся:

— Отак би одразу! Давай залазь уже у воду. Стоїш увесь у крові цих виродків.

Гіліас стягнув одяг і теж стрибнув у річку. Бріан мовив Тралу: — Слухай, я, мабуть, не зможу заколоти живу людину. Провчити — це одне, а от убити…

Гіліас виринув і, вмиваючись, відповів: — За великим рахунком, вони всі втратили людську подобу. Від людини в них залишилася тільки оболонка. До того ж зброю, можливо, й не доведеться застосовувати.

Трал кивнув:

— Саме так. Може, й прочуханки вистачить. Але якщо вони перегнуть палицю — посічемо, як капусту. Я якось бився на ножах. Страшно лише до першого порізу, а далі — як так і треба. Думаю, на мечах буде не складніше.

Бріан мрійливо додав:

— А я б хотів шаблю. Або ятаган. Такий великий, щоб у дві руки брати. Тепер мені сили вистачить, це точно.

Купаючись, друзі не помітили, як до них підійшов Дуліф. Гіліас побачив його першим і вигукнув від подиву:

— Дуліфе? Як? Як ти сюди дістався?

Дуліф відповів:

— Я прийшов подякувати вам, що захистили мою крамницю. Ці мерзотники давно напрошувалися на прочуханку, і ви їм її влаштували. Бачу, ви вже пройшли перше бойове хрещення, і досить вдало.

Гіліас не міг вгамувати подиву:

— Але ж ти лежав непритомний. Я думав, тебе побили до напівсмерті.

Дуліф кивнув:

— Я теж так думав. Здоровенний бовдур гахнув мене по спині, і я вирішив, що хребет зламано. Знепритомнів, а потім — раз! — і прокинувся. Нічого не зламано, наче й не було травм. Дивлюся — біля крамниці натовп, купа варти, а вся бруківка встелена стогонами тих покидьків. Почав питати, що сталося. Мені в подробицях описали, як ви цих сволот колошматили. Шкода, я пропустив усі веселощі. Здаю позиції на старості років.

Бріан запитав:

— А як ти нас знайшов?

Дуліф усміхнувся:

— Та вже, мабуть, усе місто знає, де ви. Але люди бояться підходити. Історія з побиттям цих вимагачів уже обросла казковими деталями. Чоловік, який підказав, де вас шукати, попередив, що ви літаєте, а на руках у вас довгі кігті, як у диких звірів. І ще ви гарчите. Ось так!

Гіліас усміхнувся:

— Радий, що ти в порядку.

Трал дещо холодно кинув Дуліфу:

— Ми збираємося перевернути догори дном лігво цих виродків і прогнати їх із міста. Ти з нами?

Гном заусміхався й потер долоні:

— Ще б пак! Цього разу я точно не пропущу гулянку. І не дозволю більше замилювати мені очі. Коли виступаємо?

Трал відповів:

— Щойно дізнаюся, де вони засіли. Думаю, це займе день. І ще нам треба обладунки підібрати…

Гном недбало махнув рукою:

— За це не переживай! Цього добра в мене достатньо. У самого руки сверблять поквитатися з цією нечистю. Шкода, що тих трьох у крамниці так швидко обробили — мені нічого не дісталося.

Гіліас сказав Дуліфу:

— Знаєш, Дуліфе, люди не дарма вигадують небилиці. З нами справді щось сталося. Ми рухалися блискавично, а сила в руках — невимовна. Ми розкидали їх, як порожні шкарлупки. Це було щось неймовірне.