Сьогодення 29

Звістка про те, що сталося біля крамниці Дуліфа, зі швидкістю стріли облетіла місто. Варта, звісно ж, прибула на місце бійки, от тільки нападників довелося тягти до лазарету, а не до в'язниці. Тридцять п'ять чоловіків із важкими травмами лежали біля ніг трьох друзів. Дехто з вартових, які прибули першими, казали, ніби очі товаришів світилися білим світлом, яке згодом згасло. Варта не чіпала юнаків.

Начальник варти, який також прибув на місце надзвичайної події, був приголомшений. Троє молодих людей, заляпані кров'ю, гордо стояли над тілами повалених супротивників, які були досвідченими душогубами. Що тут могло статися? Яке диво врятувало цю трійцю? Люди, які потайки спостерігали за жахливим видовищем, подейкували, що ці троє рухалися настільки швидко, що їх майже не було видно. Вони з нелюдською силою кидали бандитів об землю й стіни або завдавали таких ударів, що ті кубарем летіли на кілька метрів. Звісно, це все могли бути вигадки — у страху очі великі. Але сталося тут щось справді незвичайне.

Однак якщо бодай половина зі сказаного була правдою, то ставало зрозуміло, як вони змогли вистежити й знищити чудовисько, на яке колись перетворився лорд Аріман. Хоча це теж видавалося дивним. Начальник особисто дізнавався про кожного з них, і в їхніх життєписах не було нічого особливого. Проте факт залишався фактом: ці троє міцно стоять на землі, важко дихають, і обличчя їхні суворі, а мерзота, що тероризувала місто довгі місяці, корчиться в багнюці. Може, сама доля чи душі закатованих людей вклали в їхні руки неабияку силу?

Але все це були лише здогадки. Насправді трійця стояла й мовчки дивилася на начальника варти, ніби німо запитуючи про щось. Він зрозумів їхній погляд і кивнув, дозволяючи йти. Друзі мовчки рушили геть. Порівнявшись із начальником, Гіліас стиха промовив:

— У будинку поранений гном, йому потрібна термінова допомога.

Той мовчки кивнув у відповідь. Щось у голосі цього юнака було заворожливе й водночас лячне. У ньому вчувалася незрозуміла міць, яка пробирала навіть крізь важкий сталевий шолом.

Друзі попрямували до річки: варто було змити з себе і власну, і чужу кров. Весь шлях вони мовчали, і лише зупинившись на пологому березі, заговорили. Першим почав Бріан:

— Хлопці, я не знаю, що це було, але ми билися віртуозно. Рухалися наче блискавки. Хіба таке можливо?

Трал, скидаючи сорочку, відповів:

— Можливо! Ще й як можливо. Я чекав на це все своє життя. Саме так рухалися герої давніх легенд. Так билися світлі лицарі й паладини. А ми тепер і є паладини!

Гіліас похмуро заперечив:

— Ми не паладини. Ще ні. Ми лише володіємо часткою їхньої сили. І згадай, Трале, чим закінчувалися всі ті історії про героїв. Майже всі вони героїчно гинули.

Трал, уже заходячи у воду, скривився:

— Знову ти, Гіліасе, бачиш усе в темних барвах. До чого ти клониш? Хіба не помітив — ми непереможні!

Гіліас заперечно хитнув головою:

— Ні. Ми вразливі. Ми ті самі люди, тільки трохи швидші й сильніші за інших. До того ж мене серйозно поранили — мечем через усю спину. Рану, мабуть, доведеться зашивати, лишиться шрам на все життя.

Трал усміхнувся:

— Поранили, кажеш? Щось я не бачу.

Гіліас почав обмацувати спину й дуже здивувався. Замість глибокого порізу він відчув лише затягнуте садно, вкрите кірочкою. Як таке могло бути? Трал знову всміхнувся, помітивши розгубленість друга, і мовив:

— Я ж кажу — ми непереможні! — і пірнув.

Гіліас повернувся до Бріана:

— Бріане, хоч ти мене послухай. Те, що ми розправилися з цією мерзенною зграєю, ще не робить нас героями. Нам просто пощастило, що зараз ми маємо цю силу. До того ж у всіх казкових героїв з'являлися вороги, сильніші за них. Вони перемагали зло ціною власного життя.

Бріан, який теж уже роздягнувся, знизав плечима:

— Не знаю, Гіліасе. Одне можу сказати точно: я почуваюся чудово. Просто прекрасно. Я завжди був слабким, слабшим за вас із Тралом. Будь-яка бійка була для мене жахливим випробуванням. Нерідко я просто ховався, навіть коли вас обох гамселили. А тепер я дужий. Я сильніший за десятьох кремезних чоловіків. І це усвідомлення дарує неймовірне піднесення. Я більше не боюсь. Розумієш? Не відчуваю страху, бо знаю — ніхто більше не зможе мене образити. І вас також. Тому, як би ти не бідкався, мене не переконаєш. Я нарешті можу відчути себе повноцінною людиною й розправити плечі, бо ніхто мені їх більше не зігне. Ніхто!

З цими словами він розбігся й стрибнув у воду. Проте Гіліас залишався похмурим. Він добре пам'ятав перекази: сила давалася обраним лише для боротьби з нездоланним злом, щоб зупинити страшне лихо. Коли Вендор розповідав про душі першопаладинів усередині них, це сприймалося як чергова гарна легенда. Було захопливо уявляти себе паладином. Але після цієї сутички все набуло чітких обрисів. У їхніх тілах прихована жахлива сила, яка, якщо вірити Вендору, ще не проявилася сповна. Те, як вони рухалися, як швирляли здоровенних чоловіків, немов брудне ганчір’я... Трал із Бріаном не розуміли, що велика сила — це велика відповідальність. Вони наче діти з новою іграшкою: хочуть лише награтися досхочу.