Сьогодення 28

Він проревів, не розуміючи, чому вона стоїть поруч:

— Забирайся! Не дивись на мене! Ти не повинна мене бачити — я чудовисько! Йди геть від почвари!

Він і сам не знав напевне, чи це було видіння, чи перед ним стоїть реальна людина. А Ефіра не могла пройти повз. Вона побачила ошатно вдягненого високого чоловіка, який увесь стікав кров'ю. Перехожі відверталися від нього, і їй було соромно за них. Людині зле й боляче, а вони навіть не запитають, що з ним. Вона м'яко відповіла, не зважаючи на кинуті Трімо слова:

— Вам дуже боляче, я не можу залишити Вас у такому стані. Дозвольте я Вам хоч трохи допоможу.

Вона поставила на землю кошик із глечиком, наповненим водою. Дістала м'яку круглу ганчір’яну серветку й заповзялася обережно обтирати обличчя Трімо від крові та бруду. Той важко дихав, злегка схилившись набік, і не міг збагнути, що відбувається. Ефіра змочувала тканину й продовжувала омивати його обличчя. Рани вже перестали кровоточити й лише зяяли багряними рубцями. Полуда зійшла з його очей, і він побачив перед собою вродливу дівчину, яка вже почала обмивати йому руки. Вона усміхнулася, помітивши його погляд, і мовила:

— Ну от бачите. Так значно краще. І ви вже не плачете. Це правильно. Чоловіки не мають плакати, навіть якщо з ними трапилася біда. Для цього є ми, жінки. Ми можемо поплакати за обох. На вас напали грабіжники?

Трімо не міг у це вірити. Мабуть, він сильно вдарився головою. Темноволоса красуня з ангельським обличчям омиває йому руки від крові. Як таке можливо? Він запитав її:

— Що ти робиш?

Вона знову усміхнулася й відповіла:

— Я допомагаю вам. Не могла пройти мимо, бачачи чуже горе. Вам потрібна підтримка, і я хочу зарадити хоч чимось.

Трімо все одно нічого не розумів. Він знову запитав:

— Навіщо мені допомагати? Навіщо тобі це?

Обличчя дівчини стало серйозним, хоч вона й далі усміхалася:

— Тому що ми люди. Ми повинні підтримувати одне одного в біді. Тільки так ми залишаємося людьми. А за всіх інших мені соромно. Жоден не підійшов до вас і не поцікавився, що сталося. Їм має бути соромно.

Вона продовжила омивати йому руки. Трімо не міг повірити своїм очам. Доля послала до нього ангела! За що? Він же безжалісний звір! Він не заслуговує на таку доброту. Трімо відчував, як маленькі ніжні долоні дівчини дбайливо торкаються його грубих рук, які були по лікті в крові в прямому й переносному сенсі. Він дивився на неї, і вона здавалася найпрекраснішим створінням у світі. Вона просто виявляла турботу, навіть не знаючи, хто перед нею. Просто з доброти своєї душі. Невже таке буває? Невже це стається з ним?

Ефіра закінчила змивати кров. Відірвала смужку тканини від свого рукава й перев'язала голову Трімо, прикривши розсічену брову. Потім запитала:

— Ви далеко живете? Давайте я допоможу вам дістатися оселі? Дозвольте, допоможу піднятися. Ходімо. У рідному домі й стіни лікують. Ходімо.

Трімо послухався, мовчки спостерігаючи за нею. У його чорній душі спалахнув якийсь маленький, але дуже теплий вогник. Він не розумів цього почуття, але майже не дихав, щоб не злякати його. Ефіра ж підтримала його під плече, взяла кошик, і вони неквапливо, накульгуючи, попрямували до виходу з парку. А про себе вона відзначила, що чоловік, якому вона допомагає, надзвичайно привабливий. Попри те, що він увесь поранений і вочевидь старший за неї. Щось загадкове й принадне було в його очах. Вона ніколи так не задивлялася на інших чоловіків і точно не очікувала помітити щось привабливе в пораненому незнайомці на лаві. Їй було важко вести його, але тепер нею керувала не тільки щира доброта, а й цікавість, яку викликав цей чоловік. Вона ніби ненароком, щоб він нічого не запідозрив, весело запитала:

— Як вас звати? — Трімо... — А мене Ефіра. От і познайомилися. Рада нашому знайомству, Трімо. — ...І я... теж... радий...