III.I

Трімо за довгі роки вічних тривог, напруги та виснаження просто розслабився. Справді відпустив напругу і просто говорив. Говорив те, що так турбувало його. А гном його слухав. Ба більше — він ще й співчував. Скільки він убив тих гномів, і тільки зараз дізнався, які вони насправді. Трімо лише тепер розумів, що пізнавав живих у смерті. Але ніколи не траплялося нагоди пізнати їх у житті. Ось просто у буденності. Як вони сміються, ходять, сплять і одягаються. Причому роблять це все не штучно, а просто живуть.

Скільки він чув передсмертних проклять на свою адресу. А ось звичайних роздумів — жодного разу. Скільки брехливих клятв. І тільки одну він почув щиросердну — від цього гнома.

Як же все набридло. І як же пощастило цьому демону Вендору, що в нього є друг. Друг на все життя. Який не продасть тебе за гріш і не кине пораненого помирати. І не втече від небезпеки, а ціною власного життя захищатиме тебе. Років двадцять тому він вважав би такі думки за слабкість. Років двадцять тому йому ніхто не потрібен був. Він був хижий вовк, спраглий крові. Але тепер усе не так. Зрілому, досвідченому хижакові хотілося б залізти в лігво й відійти вбік від нескінченного кривавого коловороту життя. Однак немає в нього свого лігва. І ніхто його не чекає, крім сирої землі в безіменній могилі.

Трімо знав, точніше, був упевнений, що рано чи пізно він отримає розплату за всі свої злодіяння. Колись, коли він буде найбільш уразливим, буде завдано вирішального удару, й згине він, як і багато інших покидьків, у безславній забутті. Зустріч із Вендором лише зміцнила його переконання в цьому. Якби охорона не встигла, лезо меча пронизало б йому череп, і бовтався б він в агонії, немов муха на голці. Вендор був нелюдськи сильний і швидкий, немов демон. І він був... добрий, якщо так можна сказати. А скільки по світу ходить таких, як Вендор! До того ж на їхньому боці — помщені душі тих жертв, чия кров на його руках. І всі вони волають про помсту. Він точно це знає.

Чому доля так спотворила його життя? Чому йому довелося потрапити до Червоного братства із самого дитинства? Чому він не міг бути якимось філософом або... укладачем літературних творів? Ні ж бо! Він повинен був уособлювати в собі найтемніші людські пороки. І жити під вічною загрозою несподіваної розплати, що висить над головою, немов занесена сокира ката...

Пощастило ж цьому демону Вендору. Таких, як він, чекають і слава, і друзі, і любляча жінка. А він знав тільки брудних повій, згвалтованих нещасних жінок, ну й графиню. І що це? Це порок. А що таке любов, він не знав. Любов і турбота люблячої жінки. Немає йому, звіру, доступу до цих радощів. Він повинен мучитися на кістках своїх жертв у жахливій, божевільній самотності.

Трімо затягнувся сильніше й випустив густу хмару диму, що набула потворних обрисів, немов усе його життя. Він зморщився, розглядаючи хмару, що розсіювалася. Адже як жити інакше, він не знав. І не вмів. Бо крім зброї в руках він нічого не тримав. Ні полагодити, ні побудувати він нічого не вмів. Тільки ламати все й руйнувати. Дивно, що хоч грамоти навчився. Може, повіситися? Або кинутися з високої скелі й не чекати ганебної смерті від якогось Вендора, чи схожого на нього?...

Однак важкі думки Трімо перервав слуга, який непомітно з'явився за спиною. Трімо просто відчув чиюсь присутність і обернувся. Слуга вклонився й сказав:

— Пане, прибули гості до графині. Бажають її бачити.

Трімо скривився. Які ще гості? Чергові мерзенні особистості, які уявили себе великими магами й бажають усамітнитися з графинею вночі з незрозумілою метою? Він спитав слугу:

— Хто такі? Назвалися?

Слуга кивнув і відповів:

— Так, пане. Вендор Райс і Дуліф Грум.

Трімо мало не підстрибнув на місці. Цей Вендор точно демон. Як так виходить, що тільки подумав про нього, а він уже тут? Адже є ж прислів'я: «Не клич демона даремно, може й прийти». Прокляття! Чого він сюди притягся? Може, пронюхав, що графиня замішана в жахливій деформації Арімана? Прокляття! Цей демон, напевно, здатний на це. Трімо був упевнений, що саме з приводу Арімана він з'явився сюди. Після сутички з Вендором Трімо запідозрив, що рано чи пізно той виявить, що графиня причетна до цієї брудної справи. І він захоче отримати відповідь за це. Адже було очевидно, що він носиться з цим проклятим ельфом, як із сином. А немає нічого страшнішого за батька, який шукає помсти за вбивство й знущання над своїм чадом. Особливо якщо таким батьком є Вендор.

Що ж робити? Нічого! Мабуть, день розплати настав. Недарма йому сьогодні вночі наснився чорний ворон на могилі. Слід йти. Втікати безглуздо. До того ж Вендор не такий катівник, як він. Якщо вбиватиме, то вб'є швидко й без мук. Раз — і голова з плечей...

Трімо затягнувся й сказав слузі:

— Я вийду до них. І що б не відбувалося, не втручайся й не клич нікого!

Слуга кивнув, але спитав:

— Принести вам ваш клинок, пане?

Трімо приречено посміхнувся й відповів:

— Так... Трохи згодом, на могилу...

І пішов назустріч до нежданих гостей. Він нічого не збирався приховувати, якщо Вендор почне ставити запитання. Набридло відтягувати неминуче.

Він ішов доріжкою, що проходила через сад, у кінці якого був масивний високий паркан із такими ж масивними залізними дверима. Вони були відчинені, й Трімо бачив Вендора, який схрестив на грудях руки, й Дуліфа, що стояв поруч. Обличчя Вендора навіть здалеку не віщувало нічого доброго. Воно було суворим і немов виточене з каменю. Трімо зрозумів, що мав рацію. Ось і судний день. Взагалі-то, полягти від руки Вендора, мабуть, не настільки й ганебно. Усе ж краще, ніж від зрадницького ножа в спину або отрути у вині.