III

Графиня Аґнес Манфол Де Амерзі була несамовита від люті, коли до неї дійшла звістка про те, що Лорд Аріман в образі жахливого монстра був убитий. Точніше, це була навіть істерика. Такої графиню Трімо не знав. Вона металася, немов скажена кішка, по кімнатах і руйнувала все на своєму шляху. І сил у неї було більш ніж достатньо. Трімо просто не міг зрозуміти, звідки в такій маленькій і тендітній жінці стільки сили. Вона перевертала шафи й серванти. Зривала зі стін важкі картини й кидала їх у стіни. Одному зі слуг вона розбила голову вазою лише за те, що він з'явився в неї на шляху. Вона розірвала на собі сукню й рвала волосся. А ще вона видавала несамовиті крики. Не людським голосом. Це здавалося Трімо досить огидним. Та й взагалі останнім часом графиня відштовхувала від себе. Нічних зустрічей із нею, як у минулі роки, вже не було. Та й він особливо цього й не бажав. Усе її поводження й ставлення до нього були надзвичайно недбалими. Здавалося, що він виконав уже потрібне їй призначення і тепер є якимось непотрібним додатком, який не потрібен і викинути шкода.

Усе частіше його голову відвідувало питання: «Чи не піти б раз і назавжди від цієї графині?» Але щось його постійно зупиняло. То купця треба якогось убити. То в заручники сім'ю якогось чиновника взяти. То мага з його учнями прикінчити. Різні завдання вона йому підкидала. Ось так виходило, що все залишався й залишався. І ось вони тільки повернулися до столиці людей. Тільки розмістилися в маєтку, і тут їй повідомляють, що недоумок-монстр Аріман убитий якоюсь групою жовторотих. Усе! Подумаєш, трагедія! Так ні ж бо. Треба вити, кричати, все ламати. Про що це говорить? Про те, що цей мерзенний Аріман навіть у такому жахливому вигляді був їй дорогий. А він, Трімо, всього лише інструмент у її руках.

І чого так побиватися? Вона ж чаклунка, або чарівниця, або відьма, або хто там ще. Помахай своїми посохами та чарівними порошками над трупом і він буде тобі знову скакати, немов і не вмирав. Так ні ж бо! Не вистачає ніякої магії, щоб здійснити подібне. Навіщо тоді взагалі займатися магією, якщо не можна оживити мертвого й наворожити купу золота. Трімо ніколи цього не розумів. Скільки він уже вбив цих доморощених чаклунів за наказом графині — не перелічити. І що? Хоч одному його магія допомогла? Ні! Вправність, швидкість і гострий клинок перемагають магію за мить. Та до того ж вічно ці маги готуються, щоб чаклувати. Щось у них вічно не виходить. Усе горить, шипить, вибухає не там, де треба. А коли заскочиш зненацька, так узагалі чаклувати не встигають. Тут же все простіше! Стрілу на тятиву — і нема мага. Клинок з піхов — нема мага. Підкрався непомітно й голосно крикнув на вухо — теж нема мага. Помер від серцевого нападу прямо біля його ніг. Загалом, абсолютно марна річ ця магія. Нічого вона не може, крім як служити виправданням власної безпорадності й демонстрації фокусів. Єдиний варіант справжньої магічної дії Трімо міг визнати лише в Арміна. Ось це магія так магія. Витягнути гору із землі — це тобі не зілля зварити, або вічно чарівним пилом розкидатися, як графиня.

Трімо стояв на першому поверсі маєтку графині, дивився у широке вікно, що виходило в сад, і курив масивну різьблену люльку. На другому поверсі знову стали чутні звуки меблів, що падають, і крики графині. Знову накотило! Уже стільки часу минуло після звістки про смерть Арімана, а вона не може заспокоїтися. Трімо не хотів іти до неї. Вона йому була зараз дуже огидна в такому вигляді. Та й іти до неї марно. Заспокоїти її він не в силах. Він курив люльку й думав про те, як йому все набридло. Набридли нескінченні вбивства й насильство, які він здійснює за наказом графині. Набридло життя тварини в її тіні. Набридли її жахливі слуги, обмотані з ніг до голови бинтами, що вічно виділяють сморід і мерзенну рідину. Набридло те, що він як був, так і залишається монстром, який спостерігає за нормальним життям. Траплялося навіть таке, що він не вбивав вказаних нею людей. Він просто приходив і повідомляв їм, що вони помруть, якщо не заберуться куди подалі. А краще взагалі зникнуть на довгий час. Бувало, випускав взятих заручників, убиваючи при цьому охорону графині. Набридли йому його власні напади люті, які він навчився останнім часом стримувати. Набридло йому чаклунство графині. Яке, до речі, їй дуже не пасувало. І всі її криваві обряди з молодими людьми, у яких витягали нутрощі, коли вони ще були живі. Таке все це було безглузде! Таке все... одноманітне. Залякування, викрадення, вбивства, муки й смерть. Набридло, що він уже майже досяг віку п'ятдесяти років, а так і залишається самотнім. Немає в нього навіть друга, щоб коли-не-коли перекинутися грубим жартом. Або піти поволочитися за кількома повіями. Немає щирого однодумця. Усіх його знайомих уже давним-давно перевішали за грубі порушення законів. А інших він сам убив, бо вони його зраджували. Востаннє він вилив душу тому гному біля гори Арімана. Як же це було прекрасно. Просто напитися й бурмотіти всяку нісенітницю другові, не боячись, що він всадить тобі ніж у спину... Адже він спочатку йшов до Дуліфа з Вендором грати роль. А як цей гном його зустрів? Гном справді його пробачив. Пробачив за те, що він мало не пронизав його на смерть. Він би так не зміг ніколи пробачити. Ніколи! А гном узяв і пробачив. Немов це був не замах на життя, а випадковий плювок на черевик. А вдруге? Він просто його слухав.