II.VIII

— Звичайно, потайний. По тобі нічого не можна розгледіти. Я спостерігала за твоїм обличчям і рухами. За твоїми словами й тоном. Нічого не можна зрозуміти. Як тобі вдається все це приховувати в собі? А я знаю як. Справжній паладин може приховати в собі все. Адже так? Ти все тримаєш у собі. Все приховуєш?

Вендор перебував майже в шоковому стані. Що вона від нього хоче, він не розумів. Що приховує всередині? Про що йдеться? Жодної різниці між жінкою Альтарі й земною жінкою. Вигадає собі щось, а потім допитується, ніби її домисли відомі всьому білому світу. Вендор знову здивовано запитав:

— Що приховую, пані?

Альтарі звела брову й відповіла:

— Ти ж у мене дуже давно закоханий. Як таке ти можеш так довго приховувати?

Вендора кинуло в холодний піт. Звідки вона дізналася? Він так і запитав:

— Чому ви так вирішили? Хіба паладин може закохатися...

— ... але закінчити він не встиг. Альтарі з блискавичною швидкістю опинилася біля нього. Їхні обличчя знову опинилися дуже близько. Вона поклала йому вказівний палець на губи й, злегка усміхаючись, дивилася йому в очі. Її очі були великими. Більшими за звичайні. Це Вендор точно міг стверджувати. А ще він помітив у них вогники, у прямому сенсі слова. Десь у глибині її пекучих бурштинових очей горіли два червоні вогники. А ще Вендор відчував, як чудово пахне її шкіра. І що палець її немов був наелектризований, і губи Вендора злегка пощипувало. Вона негучно сказала:

— Не варто нічого казати. За тебе все сказала твоя слина. Я спеціально взяла той коржик, що ти їв. І твоя слина все про тебе розповіла. Ти ще кращий, ніж я думала. Тепер я точно знаю, що ти мій. Мій паладин.

Вона знову відхилилася й продовжила говорити:

— Усе одно я дивуюся, як таке почуття тобі вдавалося приховати від мене. Ми, Альтарі, не можемо приховувати своїх почуттів. Я думаю, ти й сам помітив це. По мені ж усе видно. Адже так?

Однак Вендор не бачив нічого. Що там треба було бачити? Він хрипким голосом відповів:

— Вибачте, пані, але я нічого не бачу...

Вона засміялася й сказала:

— Ну як же? Невже не видно, що я вся наелектризована? Невже не видно, як я себе поводжу? Невже ти не помітив, що я нічого тебе не навчаю? Вендоре, я знаю таємниці глибинних зірок. Я знаю суть світобудови далеких світів. Я знаю, як звуть кожну молекулярну структуру мого костюма. Мені відомі досконалі навички боротьби з первородним злом. Однак мені це все не потрібно зараз. А знаєш, що мені необхідно?

Вендор здогадувався, якою буде відповідь, але вголос прохрипів:

— Ні, пані, не знаю.

Вона розвела руки в сторони, закинула голову, усміхаючись і кружляючи, відповіла:

— Мені треба бути з тобою! Я так давно вже готова до злиття. Мені потрібен був тільки мій партнер. І ти підходиш. Ти найбільш відповідний. Я давно про це думала. Мій вибір давно вже падав на тебе. Ще коли ти був юний, і ми вперше зустрілися. Але чогось тобі не вистачало. А потім ми так розлучилися, що я остаточно не встигла переконатися у слушності своїх міркувань. Але ось Господь з'єднав нас знову, і тепер я повністю впевнена. Я не могла вже довше чекати, тому й вирішила усамітнитися від усіх. Ми повинні були залишитися одні, Вендоре, тому що ти мій!

Вендор слухав ці слова й дивився на радісну кружляючу Альтарі, і все це йому здалося якоюсь дурною грою. Не так повинні себе поводити вищі істоти. Вони повинні бути недоступні. Повинні бути скарбницею нескінченної мудрості, але недосяжні. А тут якесь злиття. Це навіть дещо огидно! А може, вона... збожеволіла? Не так він уявляв собі розмову з пані Сатрі.

Вендор піднявся й твердо сказав:

— Я не розумію, пані, про що ви говорите, однак вважаю, що я почув достатньо. Я думаю, що ми повинні припинити це!

Альтарі зупинилася й знову миттєво наблизилася до Вендора. Вона дивилася на нього згори вниз і усміхалася. Потім ніжно приклала свою долоню до його щоки й сказала:

— Припинити? Ні, ми тільки починаємо! Може, ти ще не зрозумів – я теж у тебе закохана. Тепер я це точно знаю! Коли я побачила тебе вперше, я відчула щось незвичайне до тебе. Жоден Альтарі не міг у мене викликати подібне. А ти зміг. Усі ці роки я не могла забути тебе. Змирилася з тим, що не зможу тебе більше побачити. І тут ти знайшовся! Усі колишні почуття спалахнули в мені, немов полум'я. Я сподівалася розгледіти в тобі хоч найменший натяк на взаємність, але ти все вміло приховував. Але я пам'ятала, як багато років тому ти мені відкрився в бібліотеці ордену. Я сподівалася, що ти не забув мене. А ти... А ти весь цей час пам'ятав і любив мене. Мій милий паладине!

Вендор відчував цей неповторний дотик. Усе його тіло пройняло тремтіння й невимовне приємне почуття. Він закрив очі, не в змозі більше чинити опір чарам Альтарі, й прошепотів:

— Я не міг забути тебе! Ти стала для мене всім. Я весь цей час сподівався відшукати тебе. Хай не зізнатися, що люблю, але хоч бачити тебе. Але це все... це сон. Це прекрасний сон...

Альтарі опинилася за спиною Вендора. Вона обвила його руками, немов ліанами, й, притулившись своїми губами до його вуха, прошепотіла:

— Це не сон. Я люблю тебе. Альтарі люблять на все життя. Ти мій Вендор, а я твоя! Коли ти закінчиш свій похід, а я завершу свої справи, ми полетимо до зірок! Я покажу тобі прекрасні світи, серед яких ми будемо разом!