II.VI

Вендор сказав йому м’яко:

— Затримайся трохи, Ерідоре. Пам'ятаєш, я говорив про подарунок? Я думаю, зараз саме час тобі його вручити. Я подумав, що краще його віддати раніше. До нього слід ще звикнути, як мені здається. Я думаю, що він тобі підійде. А по дорозі до мене ти розповіси про себе. Згоден?

Ерідор дещо збентежено усміхнувся й кивнув. Але тут же запитав:

— Скажіть, пане паладин, чому Ви мені снилися від самого дитинства?

Вендор усміхнувся й запитав у відповідь:

— А ти відповіж мені, чому ти так схожий на Лорда Арімана?

Ерідор знизав плечима, збентежено усміхаючись. Вендор усміхнувся ще раз, поплескавши його по плечу, й відповів:

— Тому що шляхи Господні незбагненні! Повір мені! Ти скоро це сам зрозумієш. Усюди й у всьому криється таємний сенс його діянь. І не завжди він нам спочатку зрозумілий. І часто навіть неприйнятний. Однак потім усе стає яснішим. І ти бачиш, що так і мало бути... Ну ходімо ж, я дуже хочу, щоб ти отримав те, що так довго я зберігав і не дарував навіть лорду Аріману.

Вони стали віддалятися. Дуліф подивився їм услід і голосно запитав:

— Вендоре... Вендоре, а що ж робити мені?

Вендор обернувся й, усміхаючись, відповів:

— Як що? Те, що ти й так робиш постійно: вдавати, що ти торговець, а не воїн. Усе одно твій час уже настав. Залишилося лише трохи почекати.

Вендор з Ерідором вийшли. Дуліф залишився один. Він злегка скривився. Він хоч і відчував провину перед Вендором, але ці його жарти все одно викликали в нього обурення. Він пробурмотів про себе: «Удавати... Удавати... Мені це подобається... Вже краще, ніж махати сокирою...» і пішов до будинку відчиняти крамницю для можливої торгівлі.

* * *

Легіон зупинився за кілька днів дороги від Ґрімдора. Неподалік від його розташування знаходилося мальовниче місце. Круті вапнякові береги з густою зеленню дерев упиралися в блакитну річку. Серед цих дерев на покривалі сидів Вендор Райс. Поруч стояла Альтарі й купалася в променях яскравого теплого сонця. Вона, широко розставивши руки й усміхаючись, іноді кружляла в теплих променях. А Вендор просто сидів і жував коржик із м'ясом. Для нього це ставало нестерпним – уся ця ситуація з нею. Вони майже не спілкувалися з моменту її визволення. Найдовша розмова в них була того разу, коли той божевільний гном Дуліф верещав у наметі, злякавшись пані Сатрі. І взагалі називати Альтарі пані Вендорові теж уже набридло. Але інакше язик не повертався. Вона поводилася дещо ексцентрично, але Вендор до цього звик. Однак спілкування в кілька слів обтяжувало всю цю ситуацію.

Вендор сам не любив спілкуватися, однак у своєму вигаданому світі, де вони давно були одружені, він спілкувався з нею про все дуже багато. Навіть іноді сварилися й мирилися. Усе в тому світі було. Однак коли справжня Альтарі перебувала поруч, вигаданий світ поступово розвіювався, немов густий туман. І Вендорові, з одного боку, це не подобалося. За стільки років він так до нього звик, що не готовий був із ним розлучатися. У цьому світі зовсім нещодавно вигадана Альтарі поставила запитання про те, хто ця Альтарі, з якою Вендор проводить стільки часу. І чому вона так схожа на неї. Однією частиною своєї свідомості Вендор розумів, що це дещо ненормально – пояснювати своїй фантазії, хто ця Альтарі. Та й як пояснити? Сказати, що це ти справжня? Чи як? Це вже зовсім ненормально! А ось інша частина свідомості на такі дрібниці уваги не звертала. До того ж запитання в голові було настільки чітко сформульоване й так голосно звучало, немов було поставлене реальною людиною. І Вендор став пояснювати! І став пояснювати в найневідповіднішому для цього місці — на раді командирів.

На кілька секунд навколишній світ зник із поля зору. Перед ним стояла розгнівана й ревнива вигадана Альтарі, що поставила запитання. А він якось збентежено щось намагався пояснити, частково використовуючи брехню. А потім він опам’ятався й побачив, що всі погляди звернені на нього. Він вибачився, послався на те, що йому нездужається, і за загальною згодою покинув раду. Але коли виходив із шатра, вигадана Альтарі — дружина знову приголомшила його. Вона сказала, що їм доведеться розлучитися. І все. Після цього вигаданий світ більше не відвідував його. Він сумував без нього, однак туга недовго його турбувала, коли він бачив ідеальне обличчя справжньої живої Альтарі. Воно було прекрасним настільки, що перевершувало навіть його фантазії.

Одного разу він спостерігав, як вона спить. У напівтемряві розглядав кожну деталь її ідеальних обрисів. А вона, не відкриваючи очей, несподівано промовила:

— Як мило, що мій маленький паладинчик охороняє мій спокій.

І яким же голосом це було сказано! Вендор не міг на це нічого відповісти. Він знову ліг на своє місце. А Альтарі додала навздогін:

— Правильно. Тобі треба відпочивати! Спи, спи. Ти мусиш бути дуже міцним. Ти ж справжній паладин.

Ось як на таке реагувати? Вендор не міг збагнути. І все це вона говорила таким тоном, який Вендор міг розтлумачити лише як звабливий або спокусливий. Може, всі Альтарі жіночої статі так спілкуються. Вендор цього не знав. Але сприймалося це саме так. Пані Сатрітолінконес викликала в ньому всю бурю емоцій і почуттів, яку може відчути серце. Ця маса відчуттів хвилями накочувалася на нього, а він нічого не міг із цим зробити. Не зізнаватися ж вдруге їй у своїх почуттях. Тоді це було хлоп’яцтво. Він був юний і гарячий. Але зараз він уже набагато старший. До того ж з іскрою ордену в грудях він живе довше за будь-яку звичайну людину, а мудрості, як у легендах розповідають, так і не набрався. Стільки років життя минуло, а розум як залишився на одному рівні, так і стоїть. Може, навіть дурнішим став...