I.XXXIII

А ось для себе він вирішив, що ніколи не забуде той образ. І поки що він стійко дотримувався цього правила. Він навіть дав обітницю або безшлюбності. Відтоді, як він познайомився з Альтарі, він більше не розділяв ложе з іншими жінками. Була в нього й одна маленька дивна примха, про яку він нікому не розповідав. Він не міг любити інших жінок, тому що це було б зрадою. Так, зрада! Адже у своїй уяві він давним-давно жив разом із Сатрі. Вони любили одне одного, ростили дітей і були щасливі на своєму літальному кораблі «Альтарі», який літав то на її батьківщину, в гості до рідних, то назад на Уламок Світу, у їхній родовий маєток. У них усе було добре й гарно.

Вендор іноді так глибоко поринав у свої мрії, що його годинами не могли розбудити. І що тепер? Що тепер робити, якщо його уявна кохана дружина справді йде за його спиною! У своїх мріях вони так багато й часто спілкувалися, а тепер він не може й слова вимовити. Прокляття! Це просто неймовірно! Вона дійсно крокує позаду. Він чує її витончені кроки. Але нічого не може зробити. Це неймовірно безглуздо! Прокляття! Він досвідчений воїн, ветеран стількох битв і командир найкращого бойового загону в легіоні, але нічого не може сказати. Все, що спадає на думку, здається цілковитою дурістю. Абсолютною дурістю. Навіть питання: «Чи не втомилися, пані?» виглядає недоречним. Адже його можна було поставити будь-якої миті, але раптом ця мить не підходить? А як зрозуміти, коли підходить? Божевілля та й годі.

Це в його уяві вона хоч і була Альтарі, але була простою жінкою. А насправді? У реальному житті – то як? Вона була Альтарі! Ось як. Про що з нею говорити? Ну, приведе він її до свого шатра, і що далі? Адже вона хотіла щось передати комусь? Чому ж вони не пішли робити це, а вона одразу пішла за ним? І чому вона так лукаво усміхається? І сміється? В його уяві вона була скромнішою. Йому не вірилося, що небесна гостя може так само поводитися, як звичайна жінка. Ну, тобто може, але в уяві. А насправді не може… чи не повинна? Прокляття! Так точно можна збожеволіти. І що довше вони разом, то сильніше він… соромиться її. Це нестерпно!

Тут за його спиною Альтарі голосно зітхнула й видала якийсь мелодійний звук, ніби вона втомилася від шляху. Вендор мало крізь землю не провалився. Він зашарівся й продовжив шлях, більше не озираючись. «Це дитинство!» – подумав він, але нічого не зробив, щоб його поведінка нагадувала дорослу. Так вони й дісталися до табору. Вендор, не помічаючи нікого навколо, зайшов у шатро. Альтарі шугнула за ним. Воїни із загону Вендора перезирнулися між собою. Командир із божевільним виразом обличчя повернувся із секретного завдання. Ще й якогось кволого старика приволік із собою. Мабуть, керівництво божеволіє, і Вендор піддався його впливу. Так вирішили воїни й продовжили займатися своїми справами.

Вендор став посеред шатра й завмер. Альтарі не поспішаючи розглядала кожен куток, граційно повертаючи голову. Що вона розглядала, Вендор збагнути не міг. Він просто відчував себе ні в сих ні в тих і годі. Несподівано вона сказала: «Я буду там!» – і вказала на заставлений скринями кут. Потім попрямувала туди й відсунула з надзвичайною легкістю дві громіздкі скрині, набиті різноманітним спорядженням, і сіла прямо на підлогу. Схрестила ноги, витягнула вперед руки долонями до Вендора, закинула голову назад і завмерла в такому положенні. Що вона робить? Вендор не розумів. Вендор поставив її скриньку на землю.

Альтарі різко підкинула голову й подивилася на Вендора. Обличчя її вже не було грайливим, як у темниці. Вона сказала: «Моїй свідомості необхідне внутрішнє підживлення. У тебе немає книг? Трьох штук вистачить цілком». Вендор розгубився. Книги? Які книги під час маршу? Але він згадав, що наполегливий гном Дуліф якось хвалився, що він не тільки вправний у двобої, а й у грамоті також. І на доказ цього він показував рюкзак, забитий книгами й зошитами. З нього, звичайно ж, пожартували: «Ти їх, напевно, читаєш дуже швидко, якщо набрав так багато. Раз, два – і прочитав!» Більше Дуліф нікому не показував книги, і ніхто його не бачив за читанням. Однак це був слушний варіант, щоб виконати прохання Альтарі. Вендор кивнув головою й відповів: «Якщо Ви зачекаєте, пані, я принесу книги». Альтарі чарівно усміхнулася й відповіла: «Звичайно, зачекаю, маленький паладинчику. Я думаю, ти принесеш мені найкращі книги. Я маю рацію?» Вендора знову кинуло в жар. Він кивнув і вискочив із шатра.

Прокляття! Що вона хотіла сказати цією фразою? Вона виявляє симпатію чи просто сприймає його як нижчу істоту? Чи як домашнього улюбленця? Чи вони всі так спілкуються? Але ось з наставником багато років тому вона не так спілкувалася. Вона була серйозною й навіть суворою. А з ним що тоді, що зараз відчувається грайливість. Чи йому здається? Прокляття! В уяві вона зовсім не така. Вона скромна. А наживо вона… І тут Вендор застиг. Він зовсім забув, що повернувся з важливого завдання. Слід відзвітувати про завершення справи. І терміново! Він очима зустрівся з найближчим воїном зі свого загону й скомандував йому: «Раїле, знайди Дуліфа Грума й скажи йому, щоб заніс до мого шатра всі книги, які в нього є. І додай, що це наказ!»