I.XXXI

Вендор був шокований почутим. Ні! Ні! І ще раз ні! Він волею випадку, божественним провидінням, зустрівся знову з нею. І залишить її тут, у цій дірі? Цього не станеться!

Погано, що сам пішов. Треба було взяти із собою хоча б того гнома, Дуліфа Грума. Він маленький, моторний і добре б’ється. Удвох би точно її визволили.

Вендор відповів:

— Ні, пані! Я нізащо не залишу Вас тут. Господь не для того створив нашу з Вами зустріч, щоб вона так безглуздо завершилася. Начальник варти в мене на гачку. Він випустить, якщо треба, всіх, кого я попрошу. А якщо ні, тоді я рознесу цю в’язницю разом з ним ущент!

Сатрі усміхнулася й відповіла:

— Ну що ж! Веди тоді, сміливий паладинчику!

Саме в цей момент почувся голос Начальника варти:

— Гей! Ну що ви там? П'ятнадцять хвилин уже давно минули. Повертайтеся, інакше я спущуся разом із вартою!

Вендор піднімався сходами із спантеличеним і навіть дещо розгубленим виглядом. Він усе ще не міг повірити, що за його спиною, так само як і він, рівномірно долає сходинки в’язниці якогось глухого містечка, велика Альтарі.

Брови Начальника варти полізли на лоб, коли він побачив, що Вендор піднімається не сам, а з якимось немічним старим у білій брудній робі. Він узагалі нічого не міг зрозуміти. До кого приходив цей надмірно багатий незнайомець. Він думав, що цей візит був пов'язаний із помираючим ельфом, а виявилося…

Він поцікавився здивовано-злим голосом:

— Ви до кого, власне, приходили? Я нічого не можу зрозуміти? Вам потрібен був той помираючий ельф, наскільки я розумію? Ви ж самі сказали, що з Сьомого легіону. А всім, хто із Сьомого легіону, потрібен помираючий ельф! Навіщо Вам цей старий, я не збагну?

Вендор повернувся до Начальника варти з широко розплющеними очима й відповів сухим голосом:

— Я зрозумів, що він мені дуже… дорогий.

Старий усміхнувся й, шкутильгаючи, теж вийшов із дверного отвору й став осторонь. Начальник варти лише скривився й кілька разів моргнув на таку недолугу відповідь загадкового, багатого й, мабуть, божевільного гостя.

Потім перевів погляд на старого й, примружившись, почав його розглядати. Потім вигукнув:

— Але його я теж не можу відпустити! Розумієте? Мені… Я отримав наказ згори, які в'язні ні в якому разі не повинні залишати меж цієї в’язниці. Я не можу ось так просто відпустити цього бідолаху.

Вендор з таким самим виразом обличчя знову відповів Начальнику:

— Мені дуже потрібен… старий! Дуже потрібен!