I.XXVI

Несподівано демонеса лукаво посміхнулася, поклала одну руку на стегно, злегка нахилила голову набік і сказала зміненим голосом, у якому відчувалися теплі нотки стосовно Вендора:

— А… То це ти, мій маленький, веселий паладинчику! Стільки років не бачилися, і ось де довелося зустрітися.

Вендор був паладином, але приховував це від багатьох. Оскільки церква часом переслідувала таких, як він…

Давним-давно, ще до руйнування ордену паладинів інквізицією Церкви, коли Вендор був ще юним, не більше двадцяти років від роду, він уперше побачив її – демонесу. Він був молодим, перспективним паладином із задатками командира.

Його майстер-наставник, старенький дідусь, часто проводив із ним бесіди. Він розповідав про дивовижних істот із небес, які були найкращими друзями ангелів, і звали їх — Альтарі. І завжди казав, що якщо пощастить, і його не відправлять на навчання в далекі регіони, то він зможе побачити цих чудових створінь.

Вендор був дуже заінтригований цими розповідями й багато років чекав візиту, щоб хоч одним оком побачити цих істот. Його командири хвалилися, що не тільки бачили їх, а й спілкувалися та їли за одним столом. А деякі зі старих ветеранів навіть билися пліч-о-пліч із ними проти породжень пекла.

І ось цей день настав. Наставник Вендора прийшов до нього й приніс найрозкішніше парадне спорядження паладина. Вендор, коли вдягався, тремтів настільки сильно, що стукали зуби, оскільки він був надзвичайно схвильований. Понад усе на світі він бажав побачити хоч одного Альтарі.

Наставник сказав, що сьогодні особливий день — прибуде дуже важлива делегація, і численна, тому надивитися на них Вендор зможе вдосталь. І якщо хтось із Альтарі захоче поспілкуватися, то він почує чимало цікавого з їхніх вуст. Це мав бути найкращий день у житті Вендора. Але він навіть не уявляв ще, наскільки особливим буде цей день для нього…

Усі паладини зібралися на широкій площі Храму й дивилися в ясне, блакитне небо. Дивився й Вендор. Як же вони з'являться? Прилетять, чи що?

І вони прилетіли. Спочатку він розгледів чорну цятку десь у бездонній глибині неба. А потім абсолютно безшумно ця цятка почала надзвичайно швидко наближатися й набувати форм величезного сріблястого млинця, який заповнив собою все небо.