I.XXI

Але ось у черговий випад гнома маг схопив правою рукою лезо меча, яке від зіткнення з розпеченими кігтями почало нагріватися й у місцях дотику набувати помаранчевого кольору й плавитися. Іншою рукою він завдав удару ціпом, і ядра прикріпилися до понівеченого щита.

Траск став мерзенно, але явно переможно гарчати, розсуваючи щит і меч Дуліфа вбоки, відкриваючи його обличчя та груди. Сили в траска було безліч. Дуліф не міг чинити опір. І чим більше траск відсовував щит, тим ближче він нахиляв свою голову до Дуліфа. Гном розгледів, що на зубах у того є металеві насадки, що подовжують і загострюють їх. Такими зубами можна було прокусити й кольчугу. Мабуть, траск і збирався зробити щось подібне.

Але Дуліф вирішив не чекати такої наруги над своєю плоттю. Він відпустив щит і з усієї сили, яку зміг вкласти в удар, відправив кулак правої руки в сталевій рукавиці траскові в голову. Аперкот вийшов настільки сильним, що обруч злетів з голови траска, а деякі зуби верхньої щелепи виявилися вибитими або врізалися в черепну кістку.

Траск залишився на ногах, але одразу ж почав втрачати сили, упав на коліна перед гномом і опустився. Вендор кричав Дуліфу зупинитися. Він хотів захопити мага в полон. Але або шум битви поглинав його крик, або сам Дуліф був настільки злий на ворога, що не сприймав нічого навколо. Це було невідомо, однак ворога він не пощадив. Він заніс меч і зверху вниз навскіс всадив його в тіло поваленого смертельно небезпечного противника по саму рукоять. Той навіть не скрикнув. Тільки кивнув головою і став бездиханно падати на землю.

Вендор звинувачувати Дуліфа не міг. Це було його законне право, дане самою битвою, – знищити свого суперника. І Дуліф скористався ним. Але як шкода, що вони не захопили цю незвичайну істоту живою…

Після загибелі ватажка в рядах трасків почалася паніка. Одна частина намагалася знову залізти в нори, друга безглуздо металася по рівнині, третя, все ще керована тваринним голодом, кидалася на солдатів, намагаючись прокусити обладунки та щити. Але незабаром усе завершилося.