І.ІІ

І не переживати за амбар. Збудують новий. Життя навколо Гіліаса йшло своєю чергою. От тільки він один випав із нього. Він більше не міг поводитися, як раніше. Немає бажання ні жартувати, ні радіти. До того ж він відчував, що в ньому ніби щось зростає. Але ніяк не міг визначити, що саме. Погане це чи хороше. З роботою теж не велося. Щойно його рани трохи загоїлися, він знову повернувся до цеху. Але все валилося з рук. Голова цеху порадив йому відпочити. Ще трохи підлікуватися, але Гіліас відмовився. Робота хоч і не велася, але ненадовго відволікала від нав'язливих думок. Мати пошилася на подвір'ї. Вона щось питала Гіліаса. Він відповідав, не замислюючись. Або просто кивав головою. З кожним днем його все менше й менше хвилювали життєві питання. Все, що здавалося важливим раніше, тепер видавалося таким дрібним. Те, що так було насичено барвами, тепер видавалося тьмяним і поступово згасало. Гіліас не відчував себе більше частиною суспільства. Частиною загального потоку життя. Він розумів, що потребує чогось іншого. Але вже точно не в маячні Трала про пошуки скарбів! У той момент, як Гіліас подумав про Трала, хвіртка відчинилася й на подвір'я увійшов Трал, весь сяючи, як відполірований клинок у променях сонця. Він привітався з матір'ю Гіліаса й попрямував прямо до нього. Оцінивши зовнішній вигляд Трала, Гіліас одразу зрозумів, про що піде мова. Він закотив очі й важко видихнув крізь губи, складені трубочкою.

Трал же, без привітання, дістав масивний папірус, складений учетверо, й розгорнув його, натхненно сказавши:

– Дивись! Уважно! Це наш шлях до успіху!

Гіліас навіть не опустив погляд на папірус, що звисав із рук Трала, й відповів:

– Трале! Скільки можна! Я не збираюся вплутуватися в ці дурні авантюри! Невже ти не розумієш, що це все дитячі ігри! Які скарби! Які пригоди? Ти в якому столітті живеш? У нас по вулицях техноцикли катаються й енерголіхтарі освітлюють будинки та вулиці! А ти… Загалом, ні! Це все нісенітниця!